poniedziałek, 6 stycznia 2020

ЎЎЎ 2. Мухамэдзія Чальма. Юзаф Юліян Сянкоўскі ды фантастычная выправа на Мядзьведжую выспу ў Якутыі. Ч. 2. Койданава. "Кальвіна". 2020.




    СЯНКОЎСКІ Восіп Іванавіч [літ. псеўданім Барон Брамбеус; 19 (31). 3. 1800 — 4 (16). 3. 1858]
    Пісьменнік, мовазнавец, журналіст, падарожнік. Нарадзіўся ў маёнтку Антакаль паблізу Вільні ў шляхецкай сям'і. Вучыўся ў мінскім калегіуме, потым у Віленскім універсітэце. Пад уплывам Г. Гродэка, І. Лялевеля, Я. Снядэцкага захапіўся гісторыяй, арыенталістыкай. У 1819-21 зрабіў падарожжа ў Турцыю, Сірыю, Егіпет. Быў паліглотам: апрача польскай, беларускай і рускай моў ведаў яшчэ арабскую, турэцкую, французскую, нямецкую, англійскую, італьянскую, ісландскую, баскскую, персідскую, навагрэчаскую мовы, вывучаў мангольскую і кітайскую. Служыў у Калегіі замежных спраў. У 1822 атрымаў кафедру арабскай і турэцкай славеснасці ў Пецярбургскім універсітэце. Яго лекцыі карысталіся поспехам. Але ў 1830-я гады ён захапіўся журналістыкай і выйшаў у адстаўку ў 1847. У 1820-я гады С. зблізіўся з Ф. В. Булгарыным, М. І. Грэчам і А. А. Бястужавым. Друкаваўся ў “Северном архиве”, “Северной пчеле” і “Полярной звезде”. У 1828-33 служыў цэнзарам. У сваіх артыкулах, што прыцягнулі ўвагу грамадскасці, ён высмейваў становішча рускай сатыры і наогул літаратуры. У 1834-56 выдаваў “Библиотеку для чтения”, якая замацавала ў гісторыі рускай журналістыкі тып “энцыклапедычнага” часопіса. С. ўвёў цвёрдую пааркушную аплату за працу. Часопіс выходзіў дакладна ў тэрмін, меў вялікі тыраж. Але, паводле сведчання А. В. Дружыніна, С. не любіў рускую літаратуру і пагарджаў ёю. А. С. Пушкін, В. А. Жукоўскі і іншыя вядомыя паэты хутка адхіснуліся ад яго часопіса. Рашучыя ўдары па прэстыжы часопіса нанеслі ў 1840-я гады “Отечественные записки”, якія ўзначальваў В. Р. Бялінскі. Фактычна С. аб’яднаўся з Булгарыным і Грэчам супраць прагрэсіўных пісьменнікаў. Адначасова С. нападаў на французскую літаратуру, абвінавачваў яе ў амаральнасці, бо яна спарадзіла Марата і Рабесп’ера. Яго палохалі праўдзівыя карціны народнага ўздыму, ён адмоўна выказваўся пра рэвалюцыйных дзеячаў, польскіх паўстанцаў. У сваіх белетрыстычных творах і водгуках на творы іншых пісьменнікаў прапагандаваў “свецкую аповесць2, сваёй фантастыкай і балбатнёй імкнуўся адвесці чытача ад надзённых тэм. Віднае месца займаў С. ў гісторыі арыенталістыкі. Яго нарысы пра паэзію і мову аравіцян, пра Егіпет, Малую Азію маюць пазнавальнае значэнне. С. ўдзельнічаў у стварэнні “Энциклопедического лексикона” Плюшара, пісаў і рэдагаваў для яго артыкулы на розныя тэмы. Пад канец жыцця фактычна адышоў ад літаратурных спраў. займаўся астраноміяй, музыкай, фатаграфіяй. Пахаваны ў Пецярбургу.
    Тв.: Собр. соч. Т. 1-9. Спб., 1858-59.
    Літ.: Каверин В. А. Барон Брамбеус. М., І966.
    Г. А. Маслыка.
    /Мысліцелі і асветнікі Беларусі X-XIX стагоддзя. Энцыклапедычны даведнік. Мінск. 1995. С. 570-571./

    Sękowski Józef Julian (Sienkowskij Osip Iwanowicz), pseud: Baron Brambeus, Tiutjundziju-Ogłu, A. Biełkin i in. (1800-1858), orientalista, pisarz. Ur. 31 III w Antagołonach na Wileńszczyźnie. Ojciec Jan miał pochodzić z rodziny szlacheckiej, związanej z Sarbiewem i Sarbiewskimi (sam S. przyznawał się do h. Lubicz, podczas gdy Sękowscy wywodzący się z Sarbiewa byli h. Prawdzie). W kręgu Adama Mickiewicza w 1. dwudziestych krążyły pogłoski o plebejskim rodowodzie S-ego. Matka jego, z domu Bujkow, była Białorusinką; sytuacja materialna rodziny była dość trudna; ojciec utracił posiadany majątek, pozostał tylko folwark Antagołony, należący do matki, która nie szczędziła jednak środków na wykształcenie syna. Jej powinowatym (mężem siostry lub ciotki), a wujem S-ego, był prof. Uniw. Wił. Gotfryd Groddeck (zob.). Pod jego kierunkiem S. uzyskał w domu staranne wykształcenie o charakterze filologicznym. W dzieciństwie chorował na ospę, która pozostawiła trwałe ślady na twarzy.
    Po krótkim okresie nauki w gimnazjum w Mińsku podjął S. studia na Uniw. Wił. i ukończył je już w r. 1819. W czasie studiów, w r. 1817 opublikował w „Dzienniku Wileńskim” przekład pieśni III Piekła z „Boskiej komedii” Dantego. Dn. 23 VI 1818 został członkiem Tow. Szubrawców. Na zlecenie Komitetu Szkolnego w Wilnie (1818) zajmował się tłumaczeniem na język polski materiałów dotyczących szkół kształcenia wzajemnego systemem Bella - Lancastera, w maju 1818 podpisał jako jeden z członków założycieli dokument kreujący wileńskie Tow. Typograficzne, był również związany z lożą wolnomularską „Gorliwy Litwin”, a potem (od maja 1818) — „Gorliwy Litwin Zreformowany” (lub „Reformacyjny”).
    Środowisko „Szubrawców” oraz wykłady i zajęcia, prowadzone w uczelni wileńskiej przez Groddecka i Joachima Lelewela, ukształtowały zasadniczy zrąb światopoglądu i wiedzy S-ego. Szczególnie zajmował się orientalistyką. Opublikował przekład „Podobieństwa czyli bajki mędrca Lokmana” (Wił. 1818) i kilka innych tłumaczeń. Władze uniwersyteckie przewidywały dlań katedrę orientalistyki, jednakże brakowało środków na odpowiednie studia zagraniczne S-ego. Pewną pomoc okazała matka, podstawowe fundusze — 900 rb. — zdobył bibliotekarz Uniw. Wił. Kazimierz Kontrym drogą kwesty publicznej prowadzonej w różnych środowiskach polskich. W tej zbiórce szczególnie aktywni okazali się ponoć wolnomularze. Od mecenasa nauki N. Rumiancewa, którego odwiedził w Homlu, S. otrzymał zasiłek w wysokości 300 rbs. Przed wyjazdem z Wilna do Konstantynopola we wrześniu 1819 ożenił się — wbrew woli rodziny — z Marią Rodziewiczówną i, wedle niektórych przekazów, jej posag wykorzystał również na swoją podróż.
    W stolicy Turcji S. przebywał kilka miesięcy; uzyskał nominację na dragomana (tłumacza) poselstwa rosyjskiego, wraz z odpowiednią pensją, a także 600 rb. z funduszy Uniw. Wil. Następnie w kwietniu i maju 1820 zwiedził Dardanele, ruiny Troi i przez Smyrnę oraz Cypr udał się w czerwcu t. r. do Syrii i Libanu. Tam pod kierunkiem orientalisty A. Aridy doskonalił się w znajomości języka arabskiego; w listopadzie 1820 udał się do Aleksandrii i Kairu, w lutym 1821 — do Nubii i Abisynii. Chronologia podróży S-ego nie jest pewna; S. z różnych względów rozmaicie ją przedstawiał. Podczas swych wędrówek zawarł bliższą znajomość z Wacławem Rzewuskim «Emirem». Z podróży przesyłał do przyjaciół, instytucji oraz czasopism polskich i rosyjskich opisy poszczególnych jej etapów; ukazały się one w „Dzienniku Wileńskim” (Dziennik podróży J. Sękowskiego z Wilna do Konstantynopola, T. 2: 1819) i „Pamiętniku Warszawskim”, a ich przedruki w czasopismach i gazetach warszawskich, lwowskich i poznańskich. Ogłosił też w „Dzienniku Wileńskim” przekład trzech gazeli Hafira ze wstępem historycznoliterackim oraz pracy M. D. Zadura „Niektóre szczegóły o dzisiejszym stanie [...] Iranu” („Dzień. Wił.” T. 2: 1820 nr 1). Na kartach petersburskiego pisma „Syn otečestva” opublikowany został w r. 1820 (nr 36-7) fragment opisu podróży S-ego w tłumaczeniu Tadeusza Bułharyna, z którym S. zaznajomił się w r. 1819 w Wilnie i wysoko go cenił. Dalsze fragmenty ukazały się w r. 1822 w wydawnictwie „Severnyj archiv”.
    Jesienią 1821 przez Konstantynopol, Odessę i Homel wrócił S. do Wilna, skąd po krótkim pobycie (list z 19 X do Michała Balińskiego) udał się do Petersburga, który odtąd stał się głównym miejscem jego zamieszkania. Uzyskał tu natychmiast (wrzesień 1821) znakomitą opinię o swych kwalifikacjach od orientalisty Chr. M. Frähna, zdał odpowiedni egzamin i otrzymał stanowisko oraz pensję urzędnika Min. Spraw Zagranicznych. Dn. 19 XII 1821 (st.st.) został powołany na członka rzeczywistego Volnogo obščestva ljubitelej rossijskoj slovesnosti. Mimo dość lekceważącego potraktowania tego wyboru w listach do J. Lelewela i M. Balińskiego (grudzień 1821 - styczeń 1822) S. zrazu pilnie uczestniczył w posiedzeniach zgromadzenia (8 razy w r. 1822). Także Tow. Warszawskie Przyjaciół Nauk (TPN), które już 1 X 1820 przyznało S-emu stypendium 1 tys. zł. na studia zagraniczne (S. dziękował za tę pomoc w liście z 15 XII 1821), wybrało go (2 II 1823) na członka korespondenta. Mimo iż rychło niektóre jego prace spotkały się w TPN z krytycznymi ocenami, do końca r. 1828 podtrzymywał z nim związek, przysyłając wydawnictwa i informacje z zakresu orientalistyki.
    W marcu 1822 władze Uniw. Wil. zwróciły się do S-ego z propozycją objęcia katedry orientalistyki. S. jednakże odmówił, przyjął natomiast w lipcu t. r. analogiczną ofertę uniwersytetu w Petersburgu i już w sierpniu wygłosił wykład inauguracyjny o nauczaniu języka arabskiego. Uczelnia znajdowała się wówczas w trudnej sytuacji po usunięciu za uleganie nurtom liberalnym m.in. dwóch Francuzów — orientalistów. Obejmując stanowisko profesora zwycz., S. zażądał poborów swoich dwóch poprzedników i otrzymał je. Nadal pobierał nadto pensję urzędnika Min. Spraw Zagranicznych. Działalność dydaktyczna i organizacyjna S-ego była wysoko oceniana w ciągu pierwszych trzynastu lat jego pracy w uczelni. Wykładał także język turecki, a z czasem opanował kilka innych języków wschodnich.
    W 1. 1824-5, po przezwyciężeniu trudności cenzuralnych, dzięki poparciu Juliana Ursyna Niemcewicza, opublikował S. w Warszawie dwutomowy wybór źródeł pt. „Collectanea z dziejopisów tureckich rzeczy do historii polskiej służących z dodatkiem objaśnień potrzebnych i krytycznych uwag”. Nieprzychylna recenzja Michała Podczaszyńskiego w „Dzienniku Warszawskim” (1825 nr 1) bardzo dotknęła S-ego; napisał wtedy przekazaną J. Lelewelowi replikę, którą jednak wkrótce wycofał. Krytyczne opinie na temat stronniczości S-ego, który uznawał prawdziwość wszystkich niechętnych Polsce informacji autorów tureckich, powtarzały się jeszcze później („Bibl. Pol.” T. 2: 1825, „Haliczanin” T. 2; 1830 i in.), a Ignacy Pietraszewski próbował nawet w pracy „Nowy przekład dziejopisów tureckich dotyczących historii polskiej ...” (Berlin 1846 I) uzasadnić formułowane wcześniej (m. in. przez Mickiewicza) podejrzenia o fałszowaniu przez S-ego tłumaczeń z języka tureckiego. Zdaniem orientalistów XX w. (Z. Peszke, O. Górka) brak podstaw do takich zarzutów. Z powszechnym uznaniem spotkało się wydane w r. 1824 w Petersburgu opracowanie przez S-ego rękopisu „Tarik” Muhim Chana pt. Supplement à I’histoire générale des Huns, des Turcs et des Mongols ..., m. in. chwalił prace S-ego S. de Sacy w „Journal des Savants” (1825, nr z lipca).
    S. ogłosił też w tym czasie zjadliwą krytykę prac J. v. Hammera-Purgstalla Lettre de Tutundju-Oglou-Mustafa-Aga à M. Thaddée Bulgarin (Pet. 1827), tłumaczenia z arabskiego i in. języków wschodnich, podręcznik Karmannaja kniga dlja russkich voinov v tureckich pochodach (Pet. 1828-9). W r. 1827 został powołany na członka Royal Asiatic Society of Great Britain and Ireland w Londynie, w r. 1828 — na członka korespondenta Cesarskiej Akademii Nauk w Petersburgu. S. przesyłał do polskich ośrodków naukowych egzemplarze swych kolejnych prac. W r. 1827 wydano w Krakowie kopię litograficzną cennego papirusu egipskiego z I w. n. e. (Exemplum papyri Aegyptiacae ...), który przekazał w darze Bibliotece Jagiellońskiej. Dzięki temu m. in. otrzymał w r. 1826 doktorat honoris causa UJ oraz tytuł członka korespondenta Tow. Naukowego Krakowskiego. Gazety i czasopisma polskie z Warszawy, Wilna, Krakowa i Poznania informowały nadal często o pracach i zamierzeniach naukowych S-ego. On zaś z kolei, wespół z T. Bułharynem, napisał przedmowę do recenzji „Istorii gosudarstva rossijskago” N. Karamzina pióra Lelewela, ogłoszonej w przekładzie w wydawnictwie „Severnyj archiv” w 1. 1822-4. Od r. 1824 S. pozostawał przez pewien czas pod nadzorem tajnej policji. Mimo to powierzono mu latem 1826 wizytację szkól zakonnych na Białorusi. Tropił w nich „rewolucyjne spiski”, domagał się wyrugowania z nich polskości i usunięcia z programu nauczania historii polskiej. W wyniku działalności S-ego zlikwidowano kilka szkół zakonnych i dokonano reorganizacji jednej z nich na szkołę kształcenia wzajemnego. Raporty S-ego uznane zostały przez polskie kręgi intelektualne za przejaw bezwzględnego karierowiczostwa (wypowiedzi korespondentów Lelewela). W tym czasie S. deklarował już niechęć do tytułu szlachcica polskiego i polecił wymazać swoje nazwisko z akt heroldii. Chętnie jednak przebywał w Petersburgu w towarzystwie Polaków, choć miewał z nimi często spięcia, np. w dyskusjach z Mickiewiczem (grudzień 1827 - styczeń 1828). Do wybuchu powstania listopadowego podtrzymywał też bliskie związki z przedstawicielami nauki i literatury polskiej w Warszawie, Wilnie czy Krakowie.
    W 1. 1828-33 był S. cenzorem wydawnictw. Wedle przekazów współczesnych działał bardzo ostrożnie, unikając zadrażnień, a nawet pozyskując wdzięczność autorów i wydawnictw cenzurowanych publikacji. W tym samym czasie, od maja 1830, uczestniczył w wydawaniu tygodnika „Bałamut Petersburski”, a przez pewien czas miał pełnić funkcję redaktora naczelnego. W r. 1832 ogłosił tu sześć artykułów, z których największe znaczenie miało Posłuchanie u Lucypera (nr 23-26 z czerwca). W satyrycznym ujęciu skrytykował w nim S. m. in. ruchy rewolucyjne w Europie oraz romantyczną literaturę francuską. Sprawom polskim poświęcił również uwagę, ukazując powstanie listopadowe jako dzieło szatana i oskarżając o intencje wywrotowe nie wymienionego z nazwiska, lecz bardzo przejrzyście scharakteryzowanego Lelewela. Była to pierwsza deklaracja polityczna S-ego po powstaniu 1830-3ł r., w czasie którego zachował ostrożne milczenie.
    Od osiedlenia się w Petersburgu stopniowo zwiększał się udział S-ego w rosyjskim życiu literackim. Był współpracownikiem almanachu „Poljarnaja zvezda” wydawanego w 1. 1823-5 przez A. Biestużewa i K. Rylejewa. W r. 1829 planował utworzenie pisma „Vseobščaja gazeta”. W 1. 1833-4 ukazało się pod redakcją S-ego dwutomowe wydawnictwo „Novosel’e”, za które otrzymał od księgarza A. Smirdina sowite honorarium 10 tys. rb. Obok prac wybitnych autorów rosyjskich zamieścił tu S. sześć własnych artykułów (m. in. artykuł Nieznakomka zawierający zjadliwą krytykę ówczesnego piśmiennictwa rosyjskiego), niektóre podpisując nazwiskiem, inne pseud. barona Brambeusa, pod którym rychło stał się sławny. Znalazł się tu także skrócony przekład Posłuchania, (z pominięciem wielu szczegółów dotyczących Polski i Lelewela) pt. Bolšoj vychod u Satany. Stał się on podstawą tłumaczenia na język polski pt. Wielkie posłuchanie u Lucypera — z pism barona Brambeusa (W. 1835) i tłumaczenia niemieckiego (Pet. 1833). W r. 1833 S. ogłosił też Fantastičeskie putešestńja barona Brambeusa (Pet.) (przekład polski W. Olechowskiego pt. Fantastyczne podróże barona Brambeusa, W. 1840 I-II).
    Na początku r. 1834 S. został redaktorem nowo założonego miesięcznika „Biblioteka dlja čtenija” wydawanego przez Smirdina. Kierował nim (w r. 1836 wespół z N. Greczem) faktycznie do r. 1847, a nominalnie do końca życia. W „Bibliotece” publikowane były prace najznakomitszych autorów rosyjskich i zagranicznych, m. in. polskich, ale także drugorzędna beletrystyka o charakterze rozrywkowym. Pismo miało również dział ekonomiczny i przyrodniczy. Obliczone przede wszystkim na czytelników prowincjonalnych, zyskało sobie dużą popularność (nakład sięgał 7 tys. egzemplarzy). Na łamach „Biblioteki” S. opublikował ponad sto własnych prac: artykuły i przekłady naukowe, związane z literaturą orientalną, rosyjską oraz inną europejską (m. in. skandynawską), a także opowieści i szkice obyczajowe, «salonowe», orientalne, fantastyczne, groteskowe, autobiograficzne, przeważnie o charakterze satyrycznym, czasem z parodystycznym zabarwieniem; okazał się w nich pomysłowym i zręcznym stylistą. Nadto zamieścił tu blisko 200 swoich kronik i recenzji literackich; występował w nich przeciw „szkole naturalnej”, N. Gogolowi i W. Bielińskiemu. S. redagował również inne wydawnictwa i czasopisma rosyjskie („Enciklopedičeskij leksikon” 1838-9 XII-XVI, „Voennaja biblioteka” 1838-40, t. 6, „Syn otečestva” 1841 i „Vesel’čak” — pierwsze dwa miesiące r. 1858).
    Z czasem zaczął S. zaniedbywać obowiązki uniwersyteckie, tym bardziej, że jego liczne propozycje dotyczące rozwoju uczelni i szkolnictwa krajowego nie były akceptowane przez władze. Przejście na emeryturę z tytułem zasłużonego profesora w r. 1847 połączył z satyrycznym wykładem O starożytności imienia rosyjskiego, który wywołał środowiskowy skandal, gdyż w pozornie naukowej formie przedstawił zmyślone dane o początkach historii Rosji. Odchodzący coraz bardziej od środowiska polskiego, nie był S. również akceptowany przez rosyjskie, do czego przyczyniły się jego rozliczne szyderstwa z obyczajów miejscowego społeczeństwa. Ogromne powodzenie „Biblioteki dlja čtenija” w pierwszych latach przyniosło S-emu wielkie dochody, wywołało wszelako liczne zatargi, również na tle konkurencyjnym, ze środowiskiem dziennikarskim, m. in. z T. Bułharynem. S. prowadził wtedy rozrzutny tryb życia, co po zmniejszeniu się poczytności miesięcznika spowodowało od r. 1840 znaczne kłopoty finansowe, które z trudem zaczął przezwyciężać pod koniec życia. Zmagając się z ograniczeniami cenzuralnymi, publikował od r. 1856 w odnowionym czasopiśmie „Syn otečestva” bardzo popularne wówczas felietony. S. zawsze interesował się muzyką, w 1. 1842-9 poświęcił znaczne środki finansowe na budowę rzekomo uniwersalnego instrumentu — “orkiestronu”. W r. 1848 przebył cholerę i odtąd zdrowie jego szwankowało. Zmarł po krótkiej chorobie 16 III 1858 w Petersburgu.
    Po uzyskaniu w r. 1828 rozwodu z pierwszą żoną Marią z Rodziewiczów, S. ożenił się w r. 1829 z baronówną Adelą Rall, żywo uczestniczącą w jego późniejszych pracach i inicjatywach wydawniczych. Wkrótce po śmierci S-ego wydano jej staraniem w 9 tomach jego Sobranie sočinenij (Pet. 1858-9) wraz z życiorysem i obszerną, choć niepełną, bibliografią.
    O potomstwie S-ego brak informacji.
    Ocena postawy i działalności S-ego jest bardzo trudna: opinie wyrażane przez współczesnych i kolejne pokolenia badaczy polskich i rosyjskich są bardzo rozbieżne, a czasem niekonsekwentne. Z pewnością był człowiekiem wybitnie i wielostronnie uzdolnionym, położył duże zasługi dla rozwoju orientalistyki polskiej i rosyjskiej, a także literaury i czasopiśmiennictwa rosyjskiego. Pobudzał życie umysłowe środowisk, w których działał (m. in. wywarł wpływ na tematykę orientalną w twórczości Mickiewicza), lecz ze względu na swe karierowiczostwo i (sarkastyczne poglądy na wszystko» (J. Przecławski) nie cieszył się uznaniem i szacunkiem; A. Hercen nazwał go „Mefistofelesem epoki mikołajewskiej”.
    Portret pędzla Walentego Wańkowicza (S. w młodym wieku w stroju orientalnym, często reprod.); — Estreicher w. XIX; Nowy Korbut (bibliogr., wykaz pseudonimów i kryptonimów); Biobibliografičeskij slovar’ otečestvennych tjurkologov. Dooktjabr’skij period, Moskva 1974; Istorija russkoj literatury XIX w. Bibliografičeskij ukazatel pod red. K. D. Muralovoj, Moskva-Leningrad 1962; Enc. Org.; Niewiadowski A., Smuszkiewicz A., Leksykon polskiej literatury naukowej, P. 1990; Russ. biogr. slovar’ (D. Korsakov); Słabczyńscy W. i T., Słownik podróżników polskich, W. 1992; Modza1evskij B. A., Spisok členov Imp. Akademii Nauk 1725-1907, Pet. 1908; — Bazanov V., Učenaja respublika, Moskva-Leningrad 1964; Beauvois D., Szkolnictwo polskie na ziemiach litewsko-ruskich 1803-1832, Rzym 1991 I-II; Borsukiewicz J., Lermontow a Polska, L. 1991; Burkot S., Polskie podróżopisarstwo romantyczne, W. 1988; Chmielowski P., Liberalizm i obskurantyzm na Litwie i Rusi, W. 1898 s. 158; Galster B., Paralele romantyczne, W. 1987; Ginzburg L., „Biblioteka dlja čtenija” v 1830-ch godach. Senkovskij O. I., w: Očerki po istorii russkoj żurnalistiki i kritiki, Leningrad 1950 I; Gomolicki L., Dziennik pobytu Adama Mickiewicza w Rosji 1824-1829, W. 1949; Grigo r’ev V. V., Imperatorskij S.-Petersburskij universitet v tečenije pervych pjatidesjati let ego suščestvovanija, Pet. 1870; Ingiot M., Bałamut Petersburski 1830-1836, Acta Univ. Wratisl. Nr 2, Prace liter. IV, Wr. 1962; Jabłonowski A., Pisma, W. 1913 VII 1-177; Kaverin V. A., Baron Brambeus. Istorija Osipa Senkovskogo żurnalista, redaktora „Biblioteki dlja čtenija”, Moskva 1966 (ikonogr.); Kračkovskij I.,Senkovskij i ego učeniki, w: Izbrannyje sočinenija, Moskva-Leningrad 1950 V; Kraushar, Tow. Warsz. Przyj. Nauk; Nowiński F., Polscy profesorowie na uniwersytecie petersburskim do lat osiemdziesiątych XIX wieku, „Przegl. Humań.” 1984 nr 11/12 s. 42 i n.; Pedrotti L., Józef Julian Sękowski. The Genesis of a Literary Alien, Berkeley and Los Angeles 1965; Peszke Z., Orientalista Józef Julian Sękowski, „Wschód” 1934 nr 1 (13) i odb.; Piwowarska D., Twórczość Józefa Sękowskiego, w: Polacy w życiu kulturalnym Rosji, Wr. 1986 s. 51-66; Reychman J., Podróżnicy polscy na Bliskim Wschodzie w XIX w., W. 1972; tenże, Zainteresowania orientalistyczne w środowisku mickiewiczowskim w Wilnie i Petersburgu, w: Szkice z dziejów orientalistyki polskiej, W. 1957 s. 76-83; Skwarczyński Z., Kazimierz Kontrym. Towarzystwo Szubrawców, Ł. 1961; Sielicki F., Dziewiętnastowieczni pisarze rosyjscy w Polsce międzywojennej, Wr. 1988; Solov’ev J. A., O. I. Senkovskij, Pet. 1892; Śliwowska W., Mikołaj I i jego czasy, W. 1965; Turaev B., Russkaja nauka o Drevnem Vostoke do 1917 g., Leningrad 1927; Wołoszyński R. W., Polsko-rosyjskie związki w naukach społecznych 1801-1830, W. 1974; Zajączkowski A., Z dziejów orientalizmu polskiego doby mickiewiczowskiej, w: Szkice z dziejów orientalistyki polskiej, W. 1957 s. 100-11, 128-40; — Morawski S., W Peterburku 1827-1838, P. 1928; Senkovskaja A., Osip Ivanovič Senkovskij (Baron Brambeus). Biografičeskie zapiski jego żeny, Pet. 1858; — „Gaz. Korespondenta Warsz.” 1821 nr 186 s. 2254; — AGAD: Tow. Przyj. Nauk, vol. 19 k. 39, 47, vol. 27 k. 78, vol. 28B k. 9, vol. 61 k. 190, vol. 62 k. 39, 40, 75, vol. 64 k. 75, vol. 73 k. 17 i I8v.; B. Jag.: rkp. 990 k. 19, 30, 37 (S. do M. Balińskiego), rkp. 4435 cz. 3 s. 571, 589 i n. (M. Malinowski do J. Lelewela), cz. 4 s. 82, 145 (I. Onacewicz do J. Lelewela); B. PAN w Kr.: rkp. 1266 k. 72-73 (I. Daniłowicz do J. Lelewela).
    Ryszard W. Wołoszyński
    /Polski Słownik Biograficzny. T. XXXVI/3. Z. 150. Warszawa – Kraków. 1995. S. 422-425./

    SĘKOWSKI Józef,
    ur. 31 marca 1800 w Antagolonach pod Wilnem, zm. 16 (28) lutego 1858 w Petersburgu, orientalista, pisarz, profesor Uniwersytetu Petersburskiego, ps. Baron Brambeus, Tiutjundziju-Og’u, A. Bielkin i in. Ukończył Uniwersytet Wileński, na którym słuchał wykładów m.in. Joachima Lelewela i Gotfryda Ernesta Groddecka. W 1. 1819-1821 odbył podróż naukową do krajów Bliskiego Wschodu i Afryki. Najdłużej przebywał w Aleppo, gdzie przez blisko pół roku prowadził studia nad językiem arabskim, oraz w Aleksandrii i Kairze. Po powrocie i zdaniu odpowiedniego egzaminu został urzędnikiem w Ministerstwie Spraw Zagranicznych w Petersburgu. W marcu 1822 mianowano go profesorem języków wschodnich na Uniwersytecie Wileńskim, z czego zrezygnował. W kilka miesięcy później otrzymał propozycję objęcia profesury w Petersburgu, którą przyjął i już w lipcu 1822 podjął wykłady. Profesorem orientalistyki na Uniwersytecie Petersburskim był przez 25 lat, tzn. do przejścia na emeryturę (1847). Poza pracą na uczelni powierzano mu różne funkcje publiczne, m.in. wizytatora szkół zakonnych na Białorusi (1826) i cenzora wydawnictw (1828-1833). Jako wizytator domagał się wycofania podręczników w języku polskim i usunięcia z programu nauczania polskiej historii. Mimo że w Petersburgu jeszcze w latach 20. chętnie przebywał w towarzystwie Polaków, po klęsce powstania listopadowego zerwał wszelkie związki z polskością. Wówczas też znacznie się zwiększył jego udział w rosyjskim życiu literackim. Na początku 1834 został redaktorem nowo założonego miesięcznika «Biblioteka dlja Cztienija», wydawanego przez Aleksandra Smirdina. Kierował nim (w 1836 wspólnie z Nikołajem Greczem) do 1847, nominalnie zaś do końca życia. Na łamach «Biblioteki», pisma niezwykle poczytnego, opublikował ponad 100 własnych prac, na które składały się artykuły i przekłady naukowe związane z Orientem, opowieści i szkice obyczajowe, materiały autobiograficzne, utwory groteskowe oraz recenzje. Pełna bibliografia prac S. obejmuje 440 pozycje. W uznaniu zasług w 1827 został powołany na członka Royal Asiatic Society of Great Britain and Ireland w Londynie, a w 1828 na członka korespondenta Cesarskiej Akademii Nauk w Petersburgu. W 1848 przebył cholerę i odtąd mocno podupadł na zdrowiu. Umarł opuszczony przez przyjaciół, do czego w niemałym stopniu przyczynił się jego cynizm i „sarkastyczne poglądy na wszystko”.
    PSB; WEP; L. Janowski, Słownik bio-bibliograficzny; Russkij bibliografićeskij slouar’, t. 18, SPb. 1904; Ilustrowana encyklopedia Trzaski, Everta i Michalskiego; Bibliografia literatury polskie, t. 9, 1972; W. i T. Słabczyńscy, Słownik podróżników polskich; L. Pedrotti, Józef Julian Sękowski. The Genesis of a Literary Alien, Berkeley and Los Angeles 1965; B. M. Dancig, Bliźnij Vostok v russkoj naukę; M. Eremin, Puškin — publicist, Moskva 1976; V. P. Kozlov, Kolumby rossijskich drevnostej; W. Kietlicz-Wojnacki, Polskie osiągnięcia naukowe; L. Bazylow, Polacy w Petersburgu; tenże, Historia nowożytnej kultury rosyjskiej; D. Piwowarska, Twórczość Józefa Sękowskiego. Zapomniana karta z dziejów rosyjskiej prozy XIX-wiecznej, w: Polacy w życiu kulturalnym Rosji; F. Nowiński, Polacy na Uniwersytecie Petersburskim; M. Arafe, Świat arabski w piśmiennictwie polskim XIX wieku, Lublin 1994; J. Ciechanowicz, W bezkresach Eurazji.
    /Artur Kijas.  Polacy w Rosji od XVII wieku do 1917. Słownik biograficzny. Warszawa, Poznań. 2000. S. 314-315./



                                                 Дзе шукати витоки білоруськоï ідеï
                       або хто написав поеми “Енеïда навиворіт” і “Тарас на Парнасі”?
    ...Аркадій Родзянко помер 1846 року. Взагалі, він був загадковою особистістю. Поет майже не друкувався. Немає досі жодної окремої книги його творів. Рукописна спадщина поета зберігається в Пушкінському будинку в Петербурзі. Моральний обов’язок українських, білоруських і російських літературознавців - вивчати спадщину поета і видати її. Можливо, відшукаються ще українські й білоруські твори Аркадія Родзянка. Можна припустити, що поему “Тарас на Парнасі” було написано не для друку, і кілька десятиліть рукопис пролежав у паперах померлого автора.
    Опоненти можуть заперечити: з тексту випливає, що поема написана після смерті Жуковського і Гоголя в 1852 році, бо вони у творі крокують на Парнас разом з Пушкіним і Лєрмонтовим. На початку 40-х років Микола Маркевич пише епіграму:
                                                      Исчезли Пушкин, Карамзин,
                                                      Жуковский - прежний исполин
                                                      И Брамбеус царствует один.
    Подібні за духом рядки є в поемі “Тарас на Парнасі” і у вірші Аркадія Родзянка “Послание к Н. П. Базилевской” (1842). Якщо уважно почитати “Тараса”, то схоже, що автор виводить як персонажів не тільки Булгаріна і Греча, а й їх спільника, - “редактора всіх газет” Йосипа Сенковського. Трійця редакторів стає в той час для діячів українського руху мішенню для критики. 1843 року Микола Маркевич [* Див. Косачевская Е. М., Н. А. Маркевич. – Л., 1987. – С. 8.] і сорок українських патріотів пишуть лист-протест проти дій Сенковського, який образливо відізвався про Малоросію у “Библиотеке для чтения”, назвавши українців біглими холопами польськими...
    Олександр.  Ільïн,
    Сіверянський літопис. – 1999. - № 3.
    /Гістарычная Брама. Гісторыка-краязнаўчы часопіс. № 1 (18). Бяроза. 2001. С. 33-34./

    СЯНКОЎСКІ Восіп Юльян Іванавіч [літ. псеўд. Барон Брамбеус; 19 (31). 3.1800, Віленскі пав. — 4 (16) 3. 1858], вучоны-ўсходазнавец, дыпламат, журналіст, пісьменнік. Чл.-кар. Пецярбургскай АН (1828). Скончыў віленскі ун-т (1819), пасля чаго здзейсніў падарожжа па Усходзе. У 1822-47 праф. кафедры ўсх. моў і арабістыкі Пецярбургскага ун-та. Адзін з заснавальнікаў рас. ўсходазнаўства. Супрацоўнічаў з час. “Северный архив”, “Северная пчела”, “Библиотека для чтення” (рэдактар у 1834-47, намінальна да 1856). Падтрымліваў дзелавыя і сяброўскія сувязі з М. Грэчам, Ф. Булгарыным, А. Пушкіным, А. Міцкевічам і інш. Даследаваў гісторыю стараж. Усходу, у т.л. даісламскай Аравіі, займаўся арабскай, персідскай, турэцкай філалогіяй. Даследчык і перакладчык стараж. і сярэдневяковай арабскай паэзіі, аўтар апісанняў сучасных яму краін Усходу. Адзін з заснавальнікаў т.зв. гандлёвага кірунку ў рас. журналістыцы. Пісаў «усходнія», свецкія, бытавыя, псіхалагічныя, гумарыстычныя аповесці, адзін са стваральнікаў жанру навук.-фантаст. аповесці ў Расіі.
    Тв.: Собр. соч. Т. 1-9. СП6., 1858-59.
    Літ.: Бартольд В.В. История изучения Востока в Европе и России. Л., 1925; Крачковский Н. Ю. Сенковский и его ученики // Избр. соч. М.; Л., 1958. Т. 5; Тураев Б. А. Русская наука о Древнем Востоке. Л., 1927; Каверин В. А. Барон Брамбеус: Исторня О. Сенковского. М., 1966.
    Дзмітрый Караў.
    /Энцыклапедыя гісторыі Беларусі ў 6 тамах. Т. 6. Кн. І. Мінск. 2001. С. 478./

    СЯНКОЎСКІ Восіп (Юльян) Іванавіч (літ. псеўд. Барон Брамбеус; 31. 3. 1800, маёнтак Антокаль, каля Вільні — 16. 3. 1858), расійскі вучоны-ўсходазнавец, дыпламат, журналіст і пісьменнік, адзін з заснавальнікаў жанру навук.-фантаст. аповесці ў рас. л-ры. Чл.-кар. Пецярбургскай АН (1828). Скончыў Мінскую гімназію, Віленскі ун-т (1819) і ў складзе рас. місіі накіраваны ў Канстанцінопаль (Стамбул). Да 1821 падарожнічаў па Пярэдняй Азіі і Паўн.-Усх. Афрыцы. Авалодаў усімі мовамі араб. Усходу, асн. еўрапейскімі, кіт., тыбецкай, маньчжурскай і мангольскай. У 1822-47 праф. заснаванай ім кафедры ўсх. моў і арабістыкі Пецярбургскага ун-та (першы рас. прафесар-арабіст); адзін з заснавальнікаў рас. ўсходазнаўства. Заснавальнік і рэд. (1834-47, намінальна да 1856) час. “Библиотека для чтения”, з 1840 рэд. час. “Сын Отечества”. Супрацоўнічаў з час. “Северный архив”, “Северная пчела» і інш. Падтрымліваў дзелавыя сувязі з М. I. Грэчам, Ф. В. Булгарыным, сяброўскія — з А. С. Пушкіным і А. Міцкевічам. Даследаваў гісторыю стараж. Усходу, у т.л. даісламскай Аравіі, вывучаў араб., перс., тур. філалогію; перакладаў на рус. мову і выдаваў творы класічнай араб. л-ры. Аўтар апісанняў сучасных яму краін Усходу, “усходніх”, быт. навук.-філас. аповесцей.
    Тв.: Собр. соч. Т. 1—9. СПб., 1858—59; Сочинения Барона Брамбеуса. М., 1989.
    Літ.: Каверин В.А. Барон Брамбеус: История О. Сенковского... М., 1966; Ломоносов. Грибоедов. Сенковский. Герцен. Писемский: Биогр. повествования. Челябинск, 1997.
    В. А. Ярмоленка.
    /Беларуская энцыклапедыя ў 18 тамах. Т. 15. Мінск. 2002. С. 351./

    СЕНКОВСКИЙ Осип Иванович (1800-1858), основоположник российского востоковедения, был в свое время, по словам Н. Г. Чернышевского, «лучшим ориенталистом в Европе». Он родился 31. 3. 1800 г. в имении Антоколь близ Вильно в шляхетской семье: отец и мать (Буйкова) — белорусы, а один из его предков — Матвей Сорбевский (1595-1640) — снискал себе славу нового Горация и был удостоен венца в Риме как лучший латинский лирик. К началу XIX в. род Сенковских обеднел, но, несмотря на это, Осип сумел получить блестящее домашнее воспитание и рано обнаружил наклонности к филологии. Еще в юном возрасте он в совершенстве изучил классические языки древности, а затем успешно закончил Виленский университет (1819), где был самым талантливым учеником знаменитого профессора И. Лелевеля. Под его влиянием Сенковский увлекся изучением Востока. В 18 лет он перевел на польский язык басни Лукиана (с арабского подлинника), а в 19 — политический трактат Хафиза (с персидского). Эти переводы были изданы и сразу же получили признание. Осенью 1819 г. Сенковский отправился в путешествие по мусульманскому Востоку.
    Путешествие на Ближний Восток и в северо-восточную Африку продолжалось 2 года. Посетив Турцию, Сирию, Ливан и Палестину, осенью 1820 г. он отправился в Египет и после продолжительного пребывания в Александрии и Каире уже путешествовал по Нилу. О. И. Сенковский посетил пирамиды египетских фараонов, архитектурные памятники Древнего Египта, а затем направился в Нубию — историческую область в долине Нила, на территории современного Египта и Судана. Осенью 1821 г. Сенковский покинул страну фараонов. Из разных мест Египта он присылал в газеты свои корреспонденции, а возвратившись в Россию, опубликовал очерки из путевых заметок в журналах «Северный архив» и «Сын Отечества». Чуть позже они были изданы в Париже и Кракове (1826), став весьма популярными в Европе. Все путевые дневники Сенковского впоследствии опубликовали в его «Собрании сочинений». Его впечатления о путешествии на мусульманский Восток имели большое познавательное значение и пользовались у современников громадным успехом.
    За время двухлетних странствий Сенковский в совершенстве изучил арабский, персидский и турецкий языки; на них он говорил и писал «каллиграфически-щеголевато» прозой и стихами. До этого он в совершенстве овладел основными европейскими языками (со временем хорошо знал практически все европейские языки, даже исландский). Позже к ним присоединилось знание китайского, тибетского, маньчжурского и монгольского языков.
    В Египте О. И. Сенковский основательно изучил религию и литературу, традиции и нравы, предания и суеверия египтян. Прибыв в Петербург, он привез с собой солидный багаж научных трудов и древних арабских рукописей. Академик-ориенталист X. Д. Френ (1782-1851) в официальном заключении для Коллегии иностранных дел отметил: «Познания в арабском языке молодого ученого превосходят мои познания...». На ученого-арабиста обратили внимание в Петербургской академии наук, и 22-летний Сенковский в июле 1822 г. был назначен профессором Санкт-Петербургского университета, получив кафедру арабской словесности, которую сам и основал. Это был первый профессор-арабист в России, «человек живой, единственный из всех современных ему профессоров восточных языков, кто побывал на Арабском Востоке и хорошо знал его по личным впечатлениям» — так спустя 125 лет отмечал академик-арабист, белорус И. Ю. Крачковский.
    Кафедру восточных языков в Петербургском университете Сенковский занимал вплоть до отставки в 1847 г. За время своего 25-летнего преподавания он издал ряд переводов из арабской классической литературы, опубликовал исследования по истории и филологии мусульманского Востока, стал основателем прославленной впоследствии школы российской ориенталистики.
    Он владел польским языком, что характерно для белорусской шляхты того времени, однако высмеивал всё польское. В своем петербургском доме Сенковский запрещал говорить «литовской» прислуге по-польски, но только по-русски или «па-тутэйшаму». Он писал с равной легкостью на многих языках, но издавался в основном на русском, отчасти на французском, реже — на английском языках.
    Еще в Вильно, будучи студентом, Сенковский познакомился с белорусом Фаддеем Булгариным, и тот в 1823 г. ввел молодого профессора в круг русских литераторов. Первым опытом Сенковского в русской литературе стал цикл «Восточных повестей», опубликованный в «Полярной звезде» (1823-1825), — своеобразный сплав литературы и ориенталистики. Пушкин боготворил профессора Сенковского и особенно восхищался его повестью «Витязь буланого коня». «Арабская сказка прелесть; советую тебе держать за ворот этого Сенковского», — писал поэт А. А. Бестужеву-Марлинскому, издателю альманаха «Полярная звезда».
    С 1834 г. всё внимание и время Сенковского полностью занимает журналистика. Он основал в Петербурге «Библиотеку для чтения» (1834-1865) — первый литературный журнал в России. Как редактор и издатель в каждом номере Сенковский публикует свои повести, очерки, статьи, заметки и обзоры, подписывая их экзотическим псевдонимом «барон Брамбеус». Для читающей публики его известность достигла небывалых размеров. «Библиотека для чтения» с первого номера стала самой популярной в России, а в истории русской журналистики — первым журналом энциклопедического типа, журналом «словесности, наук, художеств, промышленности, новостей и мод». На его заглавном листе следовал длинный список самых лучших российских литераторов. «Библиотека для чтения» имела по тем временам непомерно большой тираж — 5000 подписчиков в год, принося издателю огромные прибыли — 15 тыс. рублей ежегодно. Объем каждого выпуска «Библиотеки» доходил до 30 печатных листов. Для русского читателя новым было и то, что она всегда выходила в срок — первого числа каждого месяца (12 номеров в год), и в тот же день рассыльный доставлял авторам произведений (и даже маленьких заметок) их гонорары. Секрет необыкновенного успеха «Библиотеки» раскрыл В. Белинский, назвав альманах идеальным журналом для массового читателя.
    Профессор-арабист Сенковский как редактор «Библиотеки для чтения» скоро стал одним из богатых людей в Санкт-Петербурге. Список дач, которые он покупал, чтобы избавиться от жены, мешавшей ему работать, так велик, что он мог бы разорить и более богатого человека. Квартиры, в которых он жил, были обставлены в арабском духе, и о роскоши их ходили легенды. Профессор купил уютный дом в центре города и стал устраивать музыкально-литературные вечера. За роялем сиживал композитор белорус М. И. Глинка, а среди слушателей был живописец Карл Брюллов. Но эти вечера устраивались сугубо для отдыха хозяина после выхода очередного альманаха «Библиотеки», а в остальные дни его дом превращался для хозяина в пристанище для изнурительной журнальной работы.
    Современники по праву называли Сенковского основателем энциклопедического направления в России; издание «Энциклопедического словаря» Брокгауза и Ефрона начнется лишь в 1890 году, 30 лет спустя после смерти Сенковского. Посмертно были изданы его «Собрания сочинений. Т. 1-9» (Петербург, 1858-1859). В русской арабистике Сенковский был назван звездой первой величины. Он был избран членом-корреспондентом Петербургской академии наук (1828), членом Азиатского общества в Лондоне (1828), доктором наук Ягеллонского университета в Кракове и пр.
    Эпистолярное наследие Сенковского (письма, дневники, рукописи) хранится в Пушкинском доме; он скончался 16. 3. 1858 г. и похоронен в Петербурге. Это был талантливый прозаик, владевший различными жанрами и обладавший легкостью стиля, блестящий лектор в студенческой аудитории, основатель русского востоковедения.
    /Гісторыя: праблемы выкладання. Мінск. № 7. 2006. С. 55-57./


    Валерий Ермоленко
                                                    ОТ НЕМАНА ДО ИСТОКОВ НИЛА
    ...150 лет тому назад в Петербурге умер журналист Сенковский. Многие ли знают или хотя бы слышали о Сенковском? Едва ли — ничто так хорошо не забыто, как прошлое журналистики и судьбы журналистов — их среди общественных деятелей забыть особенно легко. Грустная истина. И действительно, что остается после них? Ворох исписанной бумаги — «литературные опусы», наспех скроенные в повседневной лихорадочной деятельности, малоинтересные для обывателя после их смерти: тем более спустя 100-200 лет. Журналист служит своей эпохе и умирает вместе с нею. Кому охота копаться в старых журналах? Разве что историку, и то ради «выдёргивания» эпизодов, курьёзов и прочих пассажей. Журналисту, чтобы «не кануть в лету», нужно быть ещё и философом, как Писарев, или поэтом, как Белинский. И почувствовав на склоне лет, как скоро исчезнут последние следы его гигантской повседневной работы, он не может не почувствовать тоски и уныния...
    Вот и Сенковский так же. В конце своей жизни, отойдя от литературных дел, жил уединенно, часами просиживая в кресле подле камина в турецком халате и с кальяном. Или у открытого окна с подзорной трубой, глядя на Звёзды...
    В середине XIX века петербургский журналист Сенковский писал своей молоденькой корреспондентке-поклоннице из провинциальной Астрахани Е. А. Ахматовой: «Я принялся перебирать в своей памяти все, что написал до сих пор, и вижу, что решительно не сделал ничего хорошего, что могло остаться после меня, что было бы соразмерно с тем громадным трудом, который я наложил на себя с ранней юности. Я так дурно распорядился моею жизнью, моими способностями: я вступил на такой путь, который принудил меня насильно тратить все это для других, всем жертвовать для других, — глупо, потому что я получил за это только неблагодарность и клевету и ничего не сделал для прочности своей собственной славы. Что останется после моей смерти? — множество работ, разбросанных, едва начатых, неоконченных, которые я всегда предпринимал с намерением связать их вместе, усовершенствовать, придать им большее развитие, сделать из них произведения прочные и замечательные: я оставлял их неоконченными и забытыми по недостатку времени. Успех, который имели все эти наброски, все эти пустяки более или менее блестящие, нисколько не ослепляет меня: я знаю лучше, чем кто бы то ни было, что они не имеют настоящего достоинства, и высокое понятие, какое они дали публике о моих способностях, — тяжесть, подавляющая меня, потому что я боюсь, вижу, что смерть настигнет меня прежде, чем я сделаюсь свободен, чтобы доказать моим согражданам, что я действительно стоил того уважения, которое они отдали мне сразу, и что они не обманулись в моих способностях».
    А между тем — профессор университета и блестящий лектор, знаток восточной литературы и Востока вообще, ученый, прекрасно владевший персидским, арабским, турецким, армянским, французским, английским, немецким, русским, польским, итальянским, испанским, китайским и многими другими языками, свободно писавший на пяти языках, одновременно талантливый публицист и критик, автор бесчисленных повестей, единственный редактор и почти единственный сотрудник самого распространенного когда-то журнала «Библиотека для чтения» — таков Осип Иванович Сенковскнй с внешней стороны своей деятельности.
    Громадная память и ученость, острый и блестящий ум, и не менее блестящая фантазия, невероятное трудолюбие, разносторонний талант и энциклопедическое образование делали его самым заметным и влиятельным среди русских журналистов своего времени. О чем бы он ни говорил с вами: о Востоке, о фонетике, о железных дорогах, о Лермонтове, о хирургии, о музыке, — он сумеет вас заинтересовать. И какова бы ни была тема, он владеет ею во всех её изгибах и подробностях. Он поражает неожиданными сопоставлениями и быстрыми переходами от одного предмета к другому. Он заставит вас понять дело, как бы ни было лениво ваше мышление. В 30-х и 40-х годах XIX века «Библиотека для чтения» был единственным журналом, который читали. Сенковскнй — единственным критиком, которого слушали. Это был не просто умный человек, это был умный человек прежде всего. Бурная его деятельность будила мысль дремавшей российской публики. Его журнал первым проник в провинцию, а его журналистика первой встряхнула эту провинцию. Она приучила российское общество к журналу, к новому типу журнала.
    Весьма отдаленные и самые близкие предки Сенковского были в свое время известными воинами, дипломатами и писателями, не оставившими, однако, после себя ничего вечного. Один лишь из его предков — Матвей Сорбевский (1595-1640) — снискал себе славу нового Горация и был удостоен венца в Риме как лучший латинский лирик.
    Все они, хоть и чистокровные белорусы, были «поляки», гордившиеся своим шляхетством. Дед Осипа Ивановича, староста в Волковысске. находился в дружественных отношениях с королем Станиславом Понятовским и в царствование Екатерины Великой сопровождал его в Петербург Отец — блестящий шляхтич, воспитанный в привычках роскоши и расточительства, — в несколько лет промотал свое немалое состояние, здоровье и даже репутацию. И после немногих лет бесшабашной жизни у него осталось только имение Антоколь — родовое поместье жены, в 50 верстах от Вильно. Здесь 19 (31) марта 1800 года, в день святого Иосифа, и родился Осип Сенковскнй. ставший впоследствии знаменитым русским журналистом.
    К началу XIX века род Сенковских обеднел «до крайности», но, несмотря на это, Осип сумел получить блестящее домашнее воспитание и рано обнаружил наклонности к филологии. Выдающиеся способности при необыкновенной памяти облегчили его первоначальное образование под надзором просвещенной матери (в девичестве дворянки Буйковой), до конца своей жизни с восторгом следившей за блистательными успехами возлюбленного сына.
    Еще будучи учеником Минского коллегиума, в юном возрасте Осип в совершенстве изучил классические языки древности. Затем он поступил в Виленский университет, который успешно закончил в 1819 году как самый талантливый ученик знаменитого профессора И. Лелевеля (1786-1881). Под его влиянием заинтересовался изучением Востока. «Через него вы яснее поймете Древнюю Грецию. Востоком объясняется Греция. Грецией — Восток: они родились, выросли и умерли вместе. Сравнивайте всё, что ни найдете здесь и там: тут есть сокровища, еще не ведомые нынешнему разуму», — говорил Лелевель.
    Сенковский самостоятельно принялся за изучение восточных языков. В 18 лет перевел на польский язык басни Лукиана с арабского подлинника, а в 19 — составил обзор политического сборника Хафиза с персидского подлинника. Эти переводы были изданы и сразу же подучили признание.
    Он увлекался Востоком, но это нисколько не помешало ему заниматься естественными науками, литературой и историей. Профессора возлагали на него большие надежды и предлагали отправить за границу, в Европу. Но Сенковский бредил только Востоком. По окончании университета, осенью 1819 года, он отправился в путешествие по мусульманским странам — это была его мечта.
    Путешествие Сенковского продолжалось два года. В конце 1819 года он через Вену и Венецию прибыл в Константинополь, где пришел в восторг от великолепия Босфора, назвав его «прекрасным пленником Европы и Азии». Его путешествие по восточному побережью Эгейского моря с посещением легендарного острова Родос — это лишь штрих, характеризующий возвышенную натуру страстного путешественника.
    Малая Азия представляла интерес для Сенковского как колыбель древних культур (эгейская и эллинская цивилизации, Древний Рим, Византия), нашедших поэтическое отражение в мифологии древней Эллады, в творениях великих писателей и поэтов античного мира, в «Истории» Геродота и «Географии» Страбона. На всем Восточном Средиземноморье он изучал памятники средневековой архитектуры и руины крепостей крестоносцев.
    В Турции Сенковский посетил развалины древней Трои и Смирну (Измир), откуда морем через Кипр добрался до Ливана и Сирии. Дольше всего он находился в Халебе, на севере Сирии, где на протяжении полугода проводил исследования по лингвистике и культурологии. Во второй половине 1820 года посетил Сидон, Тир. Аккру, Яффу и Иерусалим: практически все места, связанные с жизнью Иисуса Христа.
    Посетив буквально все исторические центры Турции. Сирии. Ливана и Палестины, в ноябре 1820 года Сенковский морем прибыл в Александрию. Спустя три месяца, после продолжительного пребывания в Александрии и Каире, он уже путешествовал по священному Нилу...
    Египет - самый древний центр мировой цивилизации. Здесь задолго до нашей эры существовало могущественное и культурное государство. Египетская культура - важнейший этап в истории человечества, предшествовавший расцвету Древней Греции и Древнего Рима. Древние греки и римляне отправлялись в эту сказочную страну, чтобы своими глазами увидеть невероятные творения рук человеческих. Грандиозные пирамиды - усыпальницы египетских фараонов, величественные храмы Луксора и Карнака. древнейших Фив, многие другие архитектурные шедевры в долине Нила поражают воображение путешественника по этой удивительной стране. Сенковский после всего увиденного проник затем вдоль Нила в Эфиопию и Нубию — историческую область в долине реки между 1-м и 5-м порогами, на территории современного Судана. Он, таким образом, побывал в местах, редко посещавшихся европейскими путешественниками в начале XIX столетия. В мае 1821 года Сенковскнй отправился в обратный путь и через месяц покинул Египет. Во время своего путешествия вел подробный путевой дневник.
    Из разных мест Сенковскнй присылал свои корреспонденции с меткими зарисовками географо-этнографического характера в петербургские газеты и журналы. О Египте он писал: «Всю эту страну можно назвать руслом великой реки Нил. которая во время отлива уступает место земледелию, а через несколько месяцев снова наводняет все пространство долины». А возвратившись в Россию, почти сразу же напечатал отрывки из путевых заметок и более подробное описание своих путешествий в «Северном архиве» и «Сыне Отечества» (1822).
    Его впечатления о путешествии на мусульманский Восток имели большое познавательное значение и пользовались у современников громадным успехом: чуть позже очерки были изданы в Париже и Кракове (1826), став весьма популярными в Европе. Полностью путевые дневники впоследствии были опубликованы в его многотомном «Собрании сочинений» (1858).
    Еще до поездки на Ближний Восток Сенковскнй в совершенстве владел английским, немецким, французским, итальянским, испанским, новогреческим, сербским, польским и даже исландским языками, освоенными им самостоятельно. За время странствий по Ближнему Востоку он за два года овладел арабским (со всеми диалектами), персидским, сирийским, турецким, древнееврейским, бакским и армянским языками: на них он говорил и писал «каллиграфически-щеголевато», прозой и стихами (впоследствии овладел также китайским, тибетским, манчжурским. таджикским и индийским). Его способность к языкам была поразительна!
    Это помогло ему глубоко исследовать культуру Турции, Сирии, Ливана, Палестины, Египта, Эфиопии и Нубии. Он основательно изучил религию и литературу, традиции и нравы, предания и суеверия народов Ближнего Востока. И вернулся в Россию с богатым запасом сведений по восточной .лингвистике и массой ценных наблюдений, привезя с собой солидный багаж в виде научных трудов и древних арабских рукописей.
    Любая карьера была доступна ему, даже служебная. Еще в Турции Сенковскнй получил предложение о сотрудничестве от русской дипломатической миссии. К этому времени его публицистика — впечатления от путешествий по странам арабского мира — и лестная характеристика от российского посольства в Константинополе заинтересовали знать Санкт-Петербурга.
    Когда же он появился в «северной Пальмире», граф Румянцев поспешил определить его переводчиком Коллегии иностранных дел, но экзаменовавший его академик-ориенталист Х. Д. Френ (1782-1851) в официальном заключении отметил: «Познания в арабском языке молодого ученого превосходят мои познания...».
    На молодого ученого-орненталиста и путешественника обратили внимание в Петербургской Академии наук и 22-летний Сенковский 29 июля 1822 года стал профессором арабского и турецкого языков Санкт-Петербургского университета, получил (основал) сразу две кафедры — арабской и турецкой словесности. Это был первый профессор-арабист в России, «человек живой, единственный из всех современных ему профессоров восточных языков, кто побывал на Арабском Востоке и хорошо знал его по личным впечатлениям» — так спустя 125 лет отмечал советский академик-арабист, белорус И. Ю. Крачковский.
    Следующее за этим годом десятилетие посвящено было, главным образом, ученым трудам. Изданные им переводы и лингвистические исследования высоко ценились современниками. И не только в России, но и в Европе. Буквально за несколько лет Сенковский стал знаменитым русским востоковедом, который, по словам Н. Г. Чернышевского, был в свое время лучшим ориенталистом в Европе.
    Сенковский был знатоком мусульманского Востока, но всю жизнь интересовался... Китаем. Он мечтал посетить эту страну (этой мечте не суждено было осуществиться) и постоянно совершенствовал свои знания тибетского и китайского языков.
    В 1828 году Сенковский был назначен цензором в Петербургский цензурный комитет, а в следующем году вступил в брак с дочерью придворного банкира барона Ралля Аделаидой Александровной, весьма образованной барышней. Невысокий, безукоризненно одетый, с гордо поднятой головою и надменным взглядом — таков был профессор Осип Иванович Сенковский в эти годы. Он мог читать блестящие лекции и читал их... пока не занялся журналистикой. После этого кафедра наскучила ему, и он многие годы тянул свою профессорскую лямку лишь ради пенсии после выхода в отставку (1847), исполняя свои прямые обязанности, конечно, неважно.
    Но за время своего 25-летнего преподавания он издал ряд переводов из арабской классической литературы, опубликовал свои исследования по истории и филологии мусульманского Востока, стал основателем прославленной впоследствии школы российской ориенталистики — его ученики (М. Г. Волков, В. В. Григорьев, П. С. Савельев, В. Г. Тизенгаузен и особенно белорус А. О. Мухлинский) внесли крупный вклад в развитие русского востоковедения.
    Еще в Вильно, будучи студентом. Сенковский познакомился с Фаддеем Булгариным (1789-1859), шляхтичем из Минской губернии. В Петербурге Булгарин работал в журнале «Сын Отечества», а с 1822 года сам стал издавать журнал «Северный архив»: главным его изданием была политическая и литературная газета «Северная пчела» (1825-1859). с монопольным правом печатать политические (правительственные) известия. Он вошел в историю русской литературы как автор доносов шефу жандармов Бенкендорфу на Белинского, Некрасова, Пушкина. Придет время, достанется от него и Сенковскому. Но в 1823 году именно он ввел молодого профессора-арабиста в крут русских литераторов.
    Первым опытом Сенковского в русской литературе стал цикл «Восточные повести», опубликованный в «Полярной звезде» (1823-1825), — своеобразный сплав литературы и ориенталистики. Повестью «Витязь буланого коня» из этого цикла восхищался А. С. Пушкин: «Арабская сказка прелесть: советую тебе держать за ворот этого Сенковского», — писал он А. А. Бестужеву-Марлинскому, издателю альманаха «Полярная звезда». Однако вскоре декабрист Бестужев был приговорен к 20-летней каторге в Сибири. Впрочем, удержать же Сенковского «за ворот» кому-либо было не так-то просто.
    Личное знакомство О. И. Сенковского с А. С. Пушкиным состоялось в 1827 году, когда поэт после семилетнего отсутствия вернулся в Петербург. Они встречались у журналистов Булгарина и Греча, издателя Смирдина, художника Брюллова. В середине 30-х годов в «Библиотеке для чтения» Пушкин впервые опубликовал повести «Пиковая дама» и «Кирджали», цикл «Песни западных славян»: в этом же журнале печатался ряд положительных рецензий на произведения поэта. Все это не могло не сказаться на отношении Пушкина к профессору Сенковскому.
    Помимо очерков о Ближнем Востоке Сенковский опубликовал также автобиографические очерки «Эсамбул. Нубнйские сцены» и «Фантастические путешествия барона Брамбеуса» — первый опыт в России по трансформации науки в литературу: позже опубликовал и занимательные воспоминания о своей поездке во Францию в 1847 году.
    Поездкой Сенковского на Восток было положено начало славной традиции русской ориенталистики — традиции изучения языка и быта народа на его родине, совершенствования университетских знаний путем живого знакомства со страной и людьми. Неудивительно, что и в научных статьях профессора Сенковского, и в литературных этюдах «барона Брамбеуса» обнаруживается замечательное знание арабского быта, обычаев, национального характера. Такова, например, короткая, но очень точная характеристика ливанского хозяйства и положения маронитов, художественное описание расправы с «прелюбодеями» в маронитской деревушке, заметки о духовной культуре и национальном характере бедуинов. В своих научных статьях Сенковский сурово критикует тех европейских путешественников, которые, как поэт Ламартин, рисуют арабский Восток в однообразных, трафаретно-экзотических тонах, не имеющих ничего общего с реальной, живой действительностью. «Все его виды Востока, — пишет Сенковский о Ламартине, — так похожи друг на друга, так одинаково зелены, дики и очаровательны, что нет возможности различить их между собой. Но какое обширное поле для разысканий представляла ему Сирия! Возьмем, например. Дамаск. Мы встречаем в этом торговом городе и кочующего араба, и горца, и горожанина, и поселянина: нравы их частью согласны, частью различны, глаза поражаются смешанными образцами и патриархальной системы, сохранившейся в пустынях, и нагорных поколений, и гражданственности, господствующей на равнинах. Неужели эти характеристические черты не могли быть замечены умом испытательным?»
    Из холодного Петербурга его постоянно тянуло на Восток. На Востоке Сенковскому нравилось решительно всё. Во всем написанном им — колорит Востока. С особенным удовольствием его воображение рисовало картины, подобные картинам «Тысячи и одной ночи»: то и дело возвращается он к Нубии, Сирии; ему нужны пестрые краски и прихотливые письмена, разноцветные узоры ковров и резкая красота восточных женщин, богатство восточной природы. Ему был противен Гоголь со своими Петрушками и Селифанамн, он никогда не мог понять Лермонтова: «Люблю отчизну я, но странною любовью...».
    В конце 1833 года от имени издателя Смирдина в Петербурге появилось объявление об издании «Библиотеки для чтения». Редактором журнала был назван О. И. Сенковский, сотрудниками — все литературные известности, числом до шестидесяти: Пушкин, Жуковский, Козлов, Полевой, Погодин, Греч, Булгарин и другие. Журнал должен был выходить с января 1834 года книжками около 20 печатных листов. По содержанию он включал семь отделов: русская словесность, словесность иностранная, науки и художества, промышленность и сельское хозяйство, критика, литературная летопись и, наконец, «смесь» — энциклопедическая программа, которой журнал держался до конца своих дней, — прообраз энциклопедических изданий в России. Учредитель обещал — оставаться вне партий (на какие партии делается намёк? — в то время никаких партий в империи не было и быть не могло), не входить в споры с другими журналами, не отвечать на выходки и критику, не принимать антикритику: сам же журнал, как потом оказалось, иронизировал «над вся и всеми» и был полон веселого куража и язвительного сарказма. Публика отнеслась к объявлению Смирдина с полным сочувствием.
    Накануне нового, 1834, года появилась первая книжка «Библиотеки для чтения» и произвела дивное впечатление. Вместо 20 обещанных листов публике было предложено 40, из лучшей типографии и на хорошей бумаге, не то что серо-бумажные журналы того времени.
    Пушкин — что? Сам же редактор Сенковский для первого номера дал: вполне научную статью о скандинавских сагах: критическую статью, бойко опровергавшую решительно все правила абсолютно всех риторик, и... повесть «Вся женская жизнь в нескольких часах», весьма остроумную и занятную. Читающая публика была в восторге.
    И с этой поры началась поразительная по объему и разнообразию журнальная деятельность Сенковского. И как единственный редактор, и как единственный сотрудник, он не жалел своих сил и своего здоровья. Потребуются десятки страниц, чтобы перечислить только заголовки его статей (которые составили по прошествии времени 10 увесистых томов). И это только часть работы, и притом меньшая часть: другая. неизмеримо большая и теперь хорошо забытая, — работа редактора. Журналистика занимает все его внимание и время — науку заменил журнал, а личную жизнь — профессиональная деятельность журналиста.
    Кроме Сенковского журнал имел еще ответственного перед правительством редактора — баснописца Крылова, о чём тот и не подозревал. И когда Сенковский получил наконец-то разрешение объявить себя гласно редактором, он сделал это (в августе 1836 года) в следующих словах: «Тот, который носил звание редактора, слишком невинен в недостатках журнала, чтобы отвечать за них перед публикой, и слишком благороден, чтобы требовать для себя похвалы за достоинства, в которых не имел никакого участия». И Сенковский отнюдь не преувеличивал своей роли, он смело мог назвать «Библиотеку для чтения» своим собственным журналом. И был положительно неутомим — он был и редактором, и сотрудником, и корректором, и подчас переводчиком, отдыхая всего-навсего день-два в продолжение месяца. И днем и ночью он не отрывался от письменного стола, ложился спать лишь в состоянии полного изнеможения. Работа увлекала его, тем более что она сопровождалась огромным успехом. А с сотрудниками, то есть авторами статей (будь то Пушкин или Жуковский), он не церемонился и в своем журнале был настоящим деспотом. Ставя свое «tеllе еst mа vо1оntе» (такова моя воля) всегда на первый план, нередко подвергал повести и рассказы маститых писателей большим изменениям — «отдирал», скажем, конец рукописи и приписывал свой. Но все видели единство духа, направления, формы и изложения во всех статьях журнала, как будто все они были написаны одной рукой. Словом, как редактор Сенковский заслуживает настоящего панегирика.
    «Библиотека для чтения» с первого номера стала во главе русской журналистики, стала самой популярной в России, а в истории русской журналистики — первым журналом энциклопедического типа, журналом «словесности, наук, художеств, промышленности, новостей и мод», на заглавном листе которого следовал длинный список самых лучших российских литераторов, в том числе два имени отдельно друг от друга — О. П. Сенковский и барон Брамбеус (псевдоним Сенковского). Она как нельзя более соответствовала запросам русской публики. Публика, не приготовленная для серьезных сочинений, требовала чего-нибудь полегче, поинтереснее. позанятнее, позабавнее. Она терпеть не могла думать и задумываться. И остроумный Сенковский смешил Петербург смешил провинцию.
    «Библиотека для чтения» имела по тем временам непомерно большой тираж — 5000 подписчиков в год, принося издателю и книготорговцу А. Ф. Смирдину огромные прибыли: Смирдин платил Сенковскому 15 тысяч рублей ежегодно. Объем каждого выпуска «Библиотеки» доходил до 30 печатных листов. Для русского читателя новым было и то, что «Библиотека» всегда выходила точно в срок — первого числа каждого месяца (12 номеров в год) — и в тот же день рассыльный доставлял авторам произведений (и даже маленьких заметок) их гонорары. Забота о престиже журнала требовала профессиональной редакторской деятельности и, естественно, отнимала много сил Сенковского: он был редактором до 1856 года, затем чередовались А. В. Дружинин. А. Ф. Писемский и П. Д. Боборыкин.
    Секрет необыкновенного успеха «Библиотеки» раскрыл Белинский, назвав альманах «идеальным журналом для массового читателя». Он писал (1836): «Появление этого журнала — истинная эпоха в истории русской литературы. До него наша журналистика существовала только для немногих, только для избранных, только для любителей, но не для общества». Дать русскому читателю популярное и периодическое печатное издание — в этом и состоял замысел Сенковского, и он этого добился. «Мефистофелем николаевской эпохи» назвал Сенковского Александр Герцен, давший ученому и литератору достаточно объективную характеристику.
    Известный профессор Сенковский, как редактор «Библиотеки для чтения», скоро стал знаменитым и богатым человеком Санкт-Петербурга. Список дач, которые он покупал, чтобы избавиться от жены, мешавшей ему жить и работать, так велик, что мог бы разорить и более богатого человека. Квартиры, в которых он жил, были обставлены в английском и турецком духе, о роскоши их ходили легенды. Профессор занимал великолепный особняк в центре Петербурга на Почтамптской улице с цветочным садом, приобрел великолепный выезд, имел много лакеев и чудных лошадей, начал изысканно одеваться, задавал лукулловские обеды и устраивал музыкально-литературные вечера. За роялем сиживал композитор-белорус М. И. Глинка, а среди слушателей бывали братья Брюлловы — живописец Карл, автор нашумевшей картины «Последний день Помпеи», и архитектор Александр, только что поставивший памятник легендарному капитану брига «Меркурий», белорусу Казарскому на Матросском бульваре Севастополя (Александр Брюллов и Осип Сенковский были женаты на родных сестрах). Сенковскому все льстили, его хвалили. Но вечера эти устраивались сугубо для отдыха хозяина дома после выхода очередного альманаха «Библиотеки», а в остальные дни дом на Почтамптской превращался для его хозяина в пристанище для каторжной и изнурительной журнальной работы.
    Почти десять лет подряд «Библиотека для чтения» пользовалась громадным успехом, была самым распространенным и читаемым журналом в России. Особенные симпатии расточал провинциальный подписчик, имевший полное основание ликовать — он регулярно, в начале каждого месяца получал толстый прилично изданный том с разнообразными и бесхитростными талантливо написанными статьями.
    Сенковский, как редактор и издатель, в каждом номере своей «Библиотеки» публикует и собственные повести, очерки, статьи, заметки и обзоры, подписывая их псевдонимом «барон Брамбеус». Для читающей публики это экзотическое имя стало одним из популярнейших, а известность его достигла небывалых размеров. Читатель, прежде чем приступить к чтению очередного номера популярного журнала, искал статьи за подписью «барон Брамбеус».
    Надменный и тщеславный Сенковский полагал, что его слава вечна, но жизнь распорядилась иначе. Ему стали завидовать, строить козни. «Поляк» Сенковский начал появляться в доносах Булгарина: министр народного просвещения, граф Уваров — и тот не прочь был поставить ему в вину его «польское» происхождение и этим объяснять пренебрежительное отношение к читающей публике, то есть к русскому человеку.
    Естественно, все эти нападки возникли не на пустом месте. Сенковский жестоко критиковал тех кабинетных ученых, которые брались судить об арабской поэзии, будучи совершенно не знакомыми с живым бытом ее носителей. «Можно ли передать на другом языке древнюю арабскую поэзию, поэзию пустыни, никогда не видевши ни пустыни арабской, ни образа жизни ее жителей? Ориенталисты, которые никогда не выезжали из Европы, судят о них весьма странно. Первое и совершенно ложное понятие, понятие всякого европейца о кочевых племенах, заставляет его воображать эти народы дикими. Он смешивает их с дикарями Америки и островов Южного океана. Между тем большая часть кочевых племен грамотна, имеет книги, литературу и не чужда даже искусств». Все эти требования этнографически точного, жизненного отражения действительности до сих пор сохраняют значение первостепенной научной заповеди.
    «Польское происхождение» Сенковского — существенный факт его биографии, требующий некоторых пояснений. И поляки, и русские упрекали его в вероотступничестве и третировали как ренегата. Но любопытно, что сам Сенковский всю свою жизнь держался от «польского» дела в стороне, а с «русской» точки зрения николаевской эпохи был как нельзя более благонамеренным, презирая «польскую» революцию и «русскую» демократию.
    В 1826 году по заданию российского правительства он осуществил ревизию белорусских училищ. Его отчет (2 тома, около 3000 страниц) по сути являлся проектом преобразования училищ в духе искоренения «полонизма». В западных белорусских деревнях на одной улице уживались две религии: православная и католическая. У Мколы в хате перед иконой Божьей Матери крестились справа налево трехперстным крестом, а рядом, у Стэфана. перед Маткой Боской осеняли себя крестным знамением слева направо всеми пятью пальцами: Сенковский предлагал устранить это недоразумение. Белорус по происхождению, он, естественно, что характерно для шляхты того времени, с юных лет прекрасно владел польским языком, но, по свидетельству современников, высмеивал всё польское.
    В своем петербургском доме он запрещал говорить своей «литовской» прислуге по-польски — только по-русски, или по-«тутэйшаму». Он писал с равной легкостью на многих языках, но издавался, в основном, на русском, отчасти на французском, реже на английском языках.
    Между тем, в результате доносов и последовавших за ними цензурных придирок журнал начал сдавать свои позиции. Одновременно ухудшалось и здоровье Сенковского — в 1846 году по совету врачей он вынужден был провести четыре месяца за границей, «на водах», а на всё следующее лето уезжал в Москву. Работать по-прежнему он уже не мог, да и обстоятельства со дня на день становились суровее и беспощаднее. Ахматова, к тому времени переехавшая в Петербург и каждый день бывавшая у Сенковских. вспоминает: «То время, с конца 1848 до конца 1851 года, было самое тяжелое в цензурном отношении. Невозможно себе представить всех придирок и притеснений, которые выносила тогдашняя журналистика».
    Но к цензуре ещё было не привыкать. Больной и изможденный Сенковский с этого времени не живет уже, а только влачит жалкое существование, — он слишком самоуверенно смотрел вперед и надорвался в журнальной работе. Он стал равнодушен к когда-то излюбленному своему детищу. Редакцию пришлось передать в другие руки, и журнал медленно и тихо почил в бозе. Страдая от обязательного безделья, Сенковский старается выдумать себе какую-нибудь заботу. Занимается фотографией. Но это внешность: внутри все больше назревала тяжелая мысль о даром потраченных силах, о даром потраченной жизни. «Что останется после меня?» — спрашивал он себя в своем гордом одиночестве и с ужасом отвечал сам себе: ничего!..
    И, как тусклый костер перед тем, как окончательно исчезнуть, вдруг неожиданно озаряется последним угасающим угольком, талант Сенковского ненадолго в конце жизни еще раз вспыхнул. С 1856 года в «Сыне Отечества» стали появляться его веселые и бойкие фельетоны за подписью Брамбеус-Redivivus (оживший Брамбеус). Но их писал уже не оживший, а умирающий Брамбеус. Умирало тело, дух же когда-то неистощимого журналиста по-прежнему беспокойно метался. В начале 1858 года он предложил издателю «Отечественных записок» А. А. Краевскому издавать вместе с ним большую политическую газету. Накануне Ахматова напомнила Сенковскому, как «Отечественные записки» преследовали не только «Библиотеку для чтения», но и самого Осипа Ивановича. «Будьте спокойны, отказа не будет», — гордо ответил Сенковскнй. И действительно, Краевский пришел в положительный восторг и ответил согласием на все условия, каких ни пожелал бы Осип Иванович. Стало быть, велик был талант Сенковского, когда даже самый ярый литературный враг так его ценил! План новой газеты был уже составлен, и, как выразился Краевский, свидание «Александра с Наполеоном» назначено. Но болезненное состояние О. И. Сенковского все ухудшалось, и 4 (16) марта 1858 года его не стало...
    Хоронили О. И. Сенковского при большом стечении народа, казалось, весь Петербург вышел проводить своего любимца в последний путь. За три дня до смерти он продиктовал последний «листок барона Брамбеуса» для журнала «Сын Отечества», имевший оглушительный успех.
    «Библиотека для чтения», издававшаяся в 1834-1856 годах, закрепила в истории русской журналистики тип «энциклопедического» журнала. И современники справедливо называли Сенковского основателем энциклопедического направления в России.
    Эта черта сказалась уже в первом его замысле по проекту «Всеобщей газеты, политической, ученой и литературной» (1829), где в научном отделе предусматривались сведения по мировой и российской географии. «Библиотека для чтения» была построена на тех же принципах, например, важнейший отдел журнала «Промышленность и сельское хозяйство» освещали лучшие экономисты того времени. Именно поэтому Сенковскнй был привлечен к созданию первого в России «Энциклопедического лексикона», который в 1835-1841 годах издавал А. Плюшар. и сам возглавил это издание с 1838 года (т. 1-17, не закончен). Издание «Энциклопедического словаря» Брокгауза и Ефрона в 82-х томах начнется лишь в 1890 году. 30 лет спустя после смерти Сенковского.
    Неистовый журналист издавал также «Военную библиотеку», а с 1840 года взял на себя редакцию «Сына Отечества» (после Булгарина и Греча) и реорганизовал этот журнал. сделав из него иностранное обозрение. Он был журналистом-изобретателем, интерес к своему делу всегда превышал финансовый интерес.
    Полная библиография работ журналиста Сенковского содержит 440 наименований. Практически все они опубликованы в «Собрании сочинений» автора в 9-ти томах (Петербург. 1858-1859), прекрасно изданного сразу же после его смерти и моментально разошедшегося. Значительная часть авторского наследия Сенковского посвящена географии и истории путешествий. «Фантастические путешествия барона Брамбеуса» — первый опыт в России по трансформации науки в литературу. Он опубликовал ряд рецензий на книги русских путешественников — Е. Ковалевского, А. Норова, А. Рафаловича и многих других: они, как правило, содержат критическую оценку этих работ. Весьма занимательны его дневники и мемуары. К тому же это был талантливый прозаик, владевший различными жанрами и обладавший легкостью стиля, один из зачинателей русского фельетона.
    Сенковского с полным основанием считают основоположником российской арабистики. Глубоко познать арабские языки и стать профессором в 22 года! — для этого действительно нужно обладать не только феноменальной памятью, но и необыкновенными способностями. И его вклад в российскую словесность невозможно отрицать. Со страниц воспоминаний бывших студентов Сенковского встает перед нами фигура основателя русского востоковедения, блестящего педагога, на лекции которого стекались студенты с других факультетов.
    Он оказал огромное влияние на развитие журналистики и ориенталистики в России. Более того, ориенталистика в России с Сенковского и началась. Это целая школа! Еще в 1835 году он начал готовить своего преемника — Антона Мухлинского (1808-1877), уроженца белорусской Новогрудчины, который начал работать в Петербургском университете как адъюнкт при профессоре Сенковском, а затем долгие годы (1839-1866) сам был профессором арабской филологии. В 1859 году Мухлинский стал деканом факультета восточных языков. А его участие в торжествах по случаю открытия Суэцкого канала (1869) как представителя России — дань уважения египтян к ученому-арабисту. Идея Суэцкого канала принадлежит богатому помещику из Кричева, врачу и путешественнику Александру Голынскому (1816-1893) и возникла у него во время его странствий по Ближнему Востоку и Египту в 1836-1837 годах.
    Основателем новой школы российской арабистики считают Владимира Гиргаса (1835-1887) из Гродно. Он окончил Петербургский университет (1858) как ученик Мухлинского; профессор арабской грамматики с 1873 года. Издал ряд книг и учебников: «Очерк грамматичной системы арабов» (1873); «Очерк арабской литературы» (1875). Его фундаментальная «Арабская хрестоматия, т. 1-2» (1875-1876) приобрела мировую известность; составил указатели к 5-ти томам бесценной антологии «Книга песен». Эти труды навсегда увековечили его имя в Европе, обеспечив с той поры достойное место русской арабистике.
    Основоположник российской школы истории и филологии Египта Борис Тураев (1868-1920) — уроженец Новогрудка. После окончания Петербургского университета (1891) — профессор истории Древнего Востока, академик Российской АН (1918). Его справедливо считают классиком древневосточной истории: его «История Древнего Востока, т.1-2» (1911-1912) по географическим и хронологическим рамкам охвата материала не имеет себе равных. Он инициатор издания научно-популярной серии «Культурно-исторические памятники Древнего Востока»». Его учениками были многие видные ученые-востоковеды, среди них и белорус И. Ю. Крачковский.
    Выдающийся советский ученый-востоковед, историк арабской географической науки и литературы И. Ю. Крачковский (1883-1951) родился в Вильно. Закончил факультет восточных языков Петербургского университета (1905) и был оставлен при университете для подготовки к профессорской должности по кафедре арабской словесности. Необычайные способности к языкам (хорошо знал 25 языков) и большой талант исследователя очень скоро выдвинули Крачковского в первые ряды русских востоковедов; академик (1921) и вице-президент Академии наук СССР. Широко известна во всем мире его работа «Над арабскими рукописями» (1945). Посмертно были изданы «Избранные сочинения» Крачковского в 6-ти томах (1955-1960).
    Его ученик Исидор Лурье (1903-1958) из Минска стал лучшим советским египтологом. Особенно значителен вклад профессора Лурье в изучение древнеегипетского права; опубликовал «Очерки древнеегипетского права XVI-X вв. до н.э.» (1960).
    Под влиянием литературного творчества Сенковского заинтересовались Ближним Востоком и внесли значительный вклад в его изучение видные ученые-естествоиспытатели России и, прежде всего, белорусы Рафалович. Ценковский и Тышкевич.
    Российский врач из шляхты Гродненской губернии, доктор медицинских наук Артемий Рафалович (1816-1851) в 1846-1848 годах возглавлял экспедицию МВД России в Египет для изучения эпидемий чумы и холеры. Собрал обильный научный материал не только медицинского характера, но также по климатологии и этнографии. Совершил путешествие до второго Нильского порога и на Синайский полуостров. Как действительный член Русского географического общества, активно сотрудничал с РГО. Опубликовал интересную книгу «Путешествие по Нижнему Египту и внутренним областям дельты Нила» (1850).
    Археолог и коллекционер древностей из Логойска Михаил Тышкевич (1828-1897) в 1861 году отправился в путешествие по Египту. Осуществил плавание по реке Нил до её истоков; впервые провел археологические исследования и раскопки в районах Луксора и Карнака. Из своей экспедиции привез в Европу значительную коллекцию египетских древностей, в том числе рукописные папирусы. Богатейшая коллекция Тышкевича после его смерти подверглась «распределению», и сейчас её экспонаты находятся в разных музеях Польши, Парижа, Берлина и даже Бостона (США). Об их ценности свидетельствует монография В. Фрёнера «Коллекции Тышкевича» (Париж, 1892), переизданная в Германии (Мюнхен. 1897). Впечатления о своем путешествии Тышкевич выразил в виде «Дневника путешествия по Египту» (Париж, 1863), изданного позже отдельной книгой в Нью-Йорке (1898) под названием «Воспоминания старого коллекционера».
    Крупный ученый-ботаник с мировым именем — основоположник российской школы микробиологов Лев Ценковский (1822-1887), по инициативе Русского географического общества и Ботанического сада Академии наук России, в 1847-1849 годах впервые в мире осуществил геоботанические исследования северо-восточной Африки (Египет, Эфиопия, Судан). Собрал богатые ботанические и зоологические коллекции для Академии наук. Ценковский был избран в Петербургскую АН (1881), стал заслуженным профессором Петербургского, Московского, Харьковского, Новороссийского, Киевского и Казанского университетов, почетным членом многочисленных русских и иностранных научных обществ, в том числе Королевского в Лондоне. Значение деятельности Ценковского недооценивается по настоящее время. Лучезарная слава Мечникова затмевала всех, кто соприкасался с ним в равнозначной деятельности. Бесспорно, однако, что именно Ценковский заложил фундамент российской и мировой микробиологии, значительно предвосхитив достижения француза Л. Пастера (1822-1895).
    Нелишне напомнить, что первым из славян, осуществившим путешествие в Египет (1583), был несвижский князь Николай Христофор Радзивилл по прозвищу Сиротка (1549-1616), который опубликовал широко известное в свое время на Западе описание своей египетской одиссеи «Путешествие ко святым местам и в Египет князя Николая Христофора Радзивилла». Впервые книга была опубликована в Пруссии (1601) на латинском языке и переиздавалась затем в Голландии (1610, 1614, 1753, 1756); на польском языке издана неоднократно (1607, 1609, 1611, 1617, 1628, 1683, 1745, 1847); на русском языке были выпущены в свет два издания (1787, 1879). Всё это свидетельствует о большой популярности его сочинения. Благодаря своему достоверному историко-географическому содержанию, описание Сиротки долгое время было единственным путеводителем для жителей Беларуси, Польши, России и других стран, направлявшихся в Восточное Средиземноморье. Известно также, что Сиротка первым из европейцев поднимался на 150-метровую пирамиду Хеопса.
    Вышеизложенное убедительно свидетельствует, что именно белорусы были первыми исследователями истории и культуры Ближнего Востока. Их труды, бесспорно, имеют первостепенное значение в мировой арабистике и египтологии; они по праву считаются основоположниками ориенталистики в России. А первопроходцем среди них был выдающийся арабист и замечательный журналист Сенковский!
    Осип Иванович Сенковский был избран членом-корреспондентом Петербургской Академии наук, членом Азиатского общества в Лондоне, доктором наук Краковского университета. Его вклад в российскую науку и культуру был воистину огромен. Эпистолярное наследие О. И. Сенковского (письма, дневники, рукописи) хранится в Пушкинском доме (архив Дашкова).
    Очень лестное его жизнеописание составил Д. Корсаков (1904), назвав его звездой первой величины в русской ориенталистике. А биография оригинального самородка-белоруса Сенковского, впервые представленная Старчевским в «Справочном энциклопедическом словаре» Крайя. в сущности является автобиографией, опубликованной фрагментарно в очерке Сенковского «Эсамбул. Нубийские сцены» в «Библиотеке для чтения» за 1835 год. С интересом читаются «Биографические записки о Сенковском его жены» (1858), а замечательный советский писатель Вениамин Каверин посвятил С'енковскому одну из первых своих книг — «Барон Брамбеус» (1929).
                                                                                ххх
    Грустная все же истина: ничто так хорошо не забыто, как прошлое журналистики и судьбы журналистов...
    Сейчас другое время. XXI век. И хочется верить, что со временем в Минске появится улица имени Осипа Сенковского, да не на окраине города, куда у нас «ссылают» героев дореволюционной поры, а в центре. И памятник нашему славному соотечественнику — выдающемуся журналисту XIX века, путешественнику, знаменитому арабисту с мировым именем, основоположнику российского востоковедения. оригинальному самородку Сенковскому из Виленской губернии — бронзовый бюст на гранитном постаменте.
    Белорус! Будешь в Петербурге, зайди на «Литераторские мостки» Волкова кладбища, положи цветы на мраморную плиту могилы Осипа Ивановича Сенковского (1800-1858)...
    Деятельность О. И. Сенковского на ниве арабистики и журналистики достойна включения в «Пантеон славы российской»!
    /Новая Немига литературная. Литературно-художественный журнал. № 1. Минск. 2008. С. 185-197./


    Янка Саламевіч
                                       ЯК З’ЯВІЎСЯ ПСЕЎДАНІМ БАРОН БРАМБЕУС
    Восіп Юльян Іванавіч Сянькоўскі, пісьменнік, таленавіты журналіст, мовазнаўца, публіцыст, падарожнік, дыпламат, усходазнаўца, нарадзіўся 19 (31) сакавіка 1800 г. у маёнтку Антакаль Віленскага павета, непадалёк ад Вільні. У маленстве Восіп чуў толькі беларускую мову, беларускія песні, казкі, прыказкі, легенды і паданні, добра ведаў шматлікія забабоны, перасцярогі, прымхі, павер’і і іншыя вусна-паэтычныя творы нашага народа, бачыў на свае вочы, як сяляне ўвесь год спраўляюць шматлікія каляндарныя і сямейныя абрады, як іх богабаязна, шчыра, годна, адпаведна традыцыі трымаюцца, як ад душы святкуюць. Літоўцаў тады ў яго родных мясцінах не было, нягледзячы на тое, што гэта Ві-леншчына [* Паводле перапісу 1897 г., насельніцтва Віленскай губерні складала 1591,2 тысячы чалавек, з іх 56% - беларусаў, 17,6% - літоўцаў, 12,7% - яўрэяў, 8,2% - палякаў. - Заўвага рэд.]. (Мясцовыя людзі там і сёння гавораць па-беларуску, слухаюць мінскае радыё, але сябе называюць не беларусамі, а тутэйшымі.)
    Памёр Восіп Сянькоўскі ў Пецярбургу 4 (16) сакавіка 1858 г. Ён меў больш за 40 розных псеўданімаў. Самы вядомы з іх - Барон Брамбеус. Ён на некаторы час нават замяняў пісьменніку прозвішча (гл.: Заславский Д. Козьма Прутков и «Современник» // Козьма Прутков. Сочинения. Москва, 1956, с. 5).
    Трэба сказаць шчыра, што Восіп Сянькоўскі быў сапраўды таленавітым чалавекам і журналістам. Часопіс “Библиотека для чтения”, які выходзіў у 1834 г. і які В. Сянькоўскі рэдагаваў, меў, асабліва ў першыя гады існавання, велізарны для таго часу наклад - 5000 асобнікаў. Ён падабаўся чытачам, яго выпісвалі і чыталі з захапленнем не толькі ў сталіцы, але і ў правінцыйных гарадах Расіі. У першыя гады выдання ў часопісе друкаваліся многія вядомыя рускія пісьменнікі. Аднак паступова яны пакінулі яго, бо рэдактар вельмі ж ужо нахабна сябе паводзіў: не пытаючыся ні ў кога, як хацеў правіў творы, дасланыя аўтарамі ў рэдакцыю.
    Паэт А. Падалінскі, які ў 1836 - 1837 гг. надрукаваў у часопісе шэраг вершаў, паэму “Смерць Перы”, напісаў на В. Сянькоўскага такую эпіграму:
                                     С поправкою своей мои стихи ты тиснул,
                                     Я басенкой за труд вознагражу тебя:
                                     Рабочий вол коня случайно грязью вспрыснул;
                                     Достоинство свое сознательно любя,
                                     Но вспыхнул гневный конь порывом безрасчетным,
                                     И даже сталью ног волу не погрозил,
                                     Но чтоб не встретиться с запачканным животным,
                                     С его дорога своротил.
    Літаратурную і грамадскую пазіцыю В. Сянькоўскага, перакананага скептыка і нігіліста, які ўвайшоў у склад сумнавядомага “часопіснага трыумвірату” (Булгарын, Грэч, Сянькоўскі), бязлітасна крытыкавалі сучаснікі. И было за што. Самыя салідныя рускія пісьменнікі пакідалі яго часопіс. Але яму гэта ўсё было, як кажуць, да лямпачкі.
    Яшчэ пры жыцці В. Сянькоўскага ў “Энциклопедическом лексиконе Плюшара” (т. 6. Пецярбург, 1836, с. 532) было надрукавана: «Брамбеус, паводле слоў рускай рыцарскай казкі, кароль Шпанскага (іспанскага. - Я. С.) каралеўства... Але імя Брамбеус стала агульнавядомым у рускай літаратуры толькі з 1833 г., калі адзін з нашых пісьменнікаў (меўся на ўвазе якраз В. Сянькоўскі - Я. С.) ужыў яго як свой псеўданім. Першыя артыкулы, пад якімі яно з’явілася, былі “Незнаёмка” і “Вялікі выхад у сатаны”, надрукаваныя ў першай частцы “Новоселья”».
    Вучань В. Сянькоўскага і ягоны біёграф П. Савельеў расказваў, што прафесар на лекцыях па турэцкай мове, якія чытаў ва універсітэце, прымушаў сваіх студэнтаў перакладаць з рускай мовы на турэцкую. Тэкстам для гэтых перакладаў найчасцей была “Казка пра францыла Венецыяна” з яе каралём Брамбеусам, імя якога потым стала шырокавядомым псеўданімам пісьменніка.
    Жонка прафесара А. Сянькоўская ў свой час паведаміла чытачам: “У нас жыў лакей на імя Грыгорый, малады чалавек, добры малы, вельмі змысны, але ўсё-такі, які часта смяшыў нас сваімі выхадкамі і прастатою. Гэты чалавек горача любіў кнігі і кожную вольную хвіліну прысвячаў чытанню. Была адна кніга, якой ён аддаваў перавагу перад усімі іншымі... Герой гэтай кнігі быў іспанскі кароль Брамбеус, а гераіня - каралева Брамбіла. Некалькі разоў Грыгорый да таго захапляўся гэтым чытаннем, што не чуў нават, калі Восіп Іванавіч клікаў яго. Мой муж пацікавіўся, што магло да такой ступені захапляць яго лакея, ён узяў гэтую кнігу, усю абадраную ад частага выкарыстання, прагартаў яе, і з таго часу Грыгорыю не было іншага наймення, як Брамбеус... Гэтае імя, якое мой муж так часта паўтараў, першае спатрэбілася яму для псеўданіма. Гэтае імя было ўзята таму, што першае трапілася пад руку”.
    Пра далучэнне да імені Брамбеус баронскага тытула мемуарыст В. Бурнашоў (Бурнашов В. Клуб русских анекдотистов и каламбуристов. Коренная причина знаменитого некогда псевдонима “Барон Брамбеус” // Биржевые ведомости, 1873, № 258, 27 сент.) пісаў, што гэта таксама мела анекдатычную прычыну. Рэч у тым, што цесцем В. Сянькоўскага быў вядомы банкір барон Раль, які хацеў, каб зяць таксама называўся баронам. Той аднекваўся, бо не хацеў рабіцца баронам Раль-Сянькоўскім. Каб суцешыць старога цесця, каб дагадзіць яму, ён надаў гэты тытул Брамбеусу.
    У 1833 г. В. Сянькоўскі выдаў кніжку “Фантастычныя падарожжы Барона Брамбеуса”. А ў 1840 г. нейкі В. Неўскі апублікаваў кнігу “Фантастычныя аповесці і апавяданні Барона Брамеуса”. Чытач нават не заўважыў пропуску адной літары ў псеўданіме, думаючы, што гэта кніга Восіпа Сянькоўскага. Кніжку літаральна расхапалі.
    Яшчэ раней, у 1834 г., у Маскве нейкі Павел Паўленка выдаў кнігу “Барон Брамбеус. Аповесць”. Рэцэнзуючы яе, В. Бялінскі пісаў (пад псеўданімам: -онъ-инский; Молва, 1835, № 8): «Ці памятаеце вы, як у нашай прамысловай Маскве адразу ж пасля з’яўлення вядомага Івана Выжыгіна (раман вядомага літаратурнага даносчыка, агента III Аддзялення Фадзея Булгарына. - Я. С.) з’явілася пасланне Сідара Пафнуццевіча, не памятаю да каго, прысвечанае шанавальнікам Івана Выжыгіна. Невядомы аўтар, спакушаны натуральным поспехам славутага рамана, хацеў зрабіць нявінны абарот за кошт славы ягонага імені і, наколькі я памятаю, не памыліўся ў разліку: кніжачка разышлася... З такою самаю мэтаю напісаны і “Барон Брамбеус”».
    Восіп Сянькоўскі карыстаўся шматлікімі псеўданімамі: А. Белкин, Битервассер, Брамбеус-Rаdіvilis, Иосиф Брешко-Брешковский, Буки-Буки, Делюбардар, Доктор Карл Биттервассер, Осип Морозов, Один человек, Пограничный толмач Разумник Артамонов, сын Байбаков, П. Снегин, П. И Снегин, Петр Снегин, ххх из Константинополя, Franciszek Aurofrybas, Th... Członek tegoż grona і іншымі, бо друкаваўся ён і ў замежных часопісах. Некаторыя з выдуманых прозвішчаў адлюстроўваюць яго дзейнасць як усходазнаўцы. Сярод іх Мустафа-Ага, Тютюнджю-Оглу, Тютюнджю-Оглу-Мустафа-Ага і інш.
    Пачаўшы друкавацца пад псеўданімам Барон Брамбеус у альманаху Смірдзіна “Новоселье” і ў часопісе “Библиотека для чтения”, В. Сянькоўскі скончыў “Частным письмом почтеннейшей публике о секретном журнале, которому название Весельчак, журнал всяких разных странностей” (Пецярбург, 1858) і некалькімі фельетонамі ў гэтым часопісе.
    Часопіс “Весельчак” выдаваўся ў Пецярбургу ў 1858-1859 гг. У яго першых нумарах за 1858 г. В. Сянькоўскі змясціў фельетоны «Паседжанне камітэта для рэдакцыі “Весельчака”» (подпіс Барон Брамбеус), “Аб чхальных вітаннях” (без подпісу), “Мастацтва выдаваць кнігі” (подпіс С.) і інш.
    Першы нумар “Весельчака” змяшчаў зварот да чытачоў “Милостивые государи, благодетели-подписчики”, які напісаў В. Сянькоўскі. І “Прыватнае пісьмо”, і зварот аўтар падпісаў: “Иван Иванов, сын Хохотенко-Хлопотунов-Пустяковский, отставной подпоручик, помещик разных губерний и кавалер беспорочности”.

    Янка (Іван Уладзіміравіч) Саламевіч-літаратуразнаўца, крытык, фалькларыст, бібліёграф, перакладчык. Кандыдат філалагічных навук (1971). Закончыў беларускае аддзяленне філалагічнага факультэта Беларускага дзяржаўнага універсітэта (1960), аспірантуру пры кафедры беларускай літаратуры БДУ (1967). Працаваў карэктарам, тэхнічным рэдактарам выдавецкага аддзела Дзяржаўнай бібліятэкі БССР (1960-1962), рэдактарам рэдакцыі навучальнай і метадычнай літаратуры, старшым рэдактарам грамадска-гуманістычных навук Выдавецтва вышэйшай, сярэдняй спецыяльнай і прафесійнай адукацыі БССР (цяпер “Вышэйшая школа”). З 1968 г. старшы навуковы рэдактар рэдакцыі літаратуры, мовы, фальклору і этнаграфіі, у 1976-1992 гг. загадчык навуковай рэдакцыі народнай асветы і беларускіх слоўнікаў Галоўнай рэдакцыі Беларускай Савецкай Энцыклапедыі (цяпер БелЭн-выдавецтва “Беларуская Энцыклапедыя” імя Петруся Броўкі), з 1992 г. вядучы рэдактар гэтай рэдакцыі, з 1994 г. вядучы рэдактар рэдакцыі літаратуры, мовы, фальклору і этнаграфіі. Адначасова ў 1987-1997 гг. выкладаў у БДУ. Лаўрэат Дзяржаўнай прэміі Беларусі ў галіне навукі (1976, за выданне БелСЭ ў 12 т.).
    Аўтар манаграфіі “Міхал Федароўскі” (1972), “Слоўніка беларускіх псеўданімаў і крыптанімаў (XVI-XX стст.)” (1983; цяпер рыхтуецца новае, значна дапоўненае выданне). Укладальнік навучальнага дапаможніка для ВНУ “Беларуская дзіцячая літаратура: Хрэстама-тыя” (1966; у сааўтарстве з М. Пятровічам, А. Налівайкам), зборнікаў “Беларускія загадкі” (1982, 1989), “Мама Мышка сушыла шышкі: Беларускія народныя скорагаворкі” (1983), “П’есы XIX - пачаткуХХ ст.” (1998), кніг выбраных твораў “Доля і хлеб” Г. Леўчыка (1980, разам з Н. Ляшковіч), “Лірнік” М. Арла (1991), “Свіцязь” Я. Чачота (1999), укладальнік і аўтар каментарыяў да анталогіі “Беларуская балада”. Склаў бібліяграфію і напісаў каментарыі да кнігі “Максім Гарэцкі: Успаміны, артыкулы, дакументы” (у сааўтарстве з А. Лісам). Адзін са складальнікаў літаратурна-мастацкага календара “Кола дзён” (1987,1988). Перакладае з польскай, рускай, украінскай моваў.
    Артыкулы Янкі Саламевіча, прысвечаныя псеўданімам, друкуюцца з мая 2006 г. У мінулых нумарах змешчаны артыкулы “Для чаго расшыфроўваць псеўданімы?” (2006, № 5), “Хто ёсць хто, альбо Адкуль псеўданімы” (2006, № 7), “Геаграфічныя назвы як псеўданімы” (2006, № 9), “Псеўданімы Якуба Коласа” (2006, № 11), “Назвы раслін як псеўданімы” (2007, № 3), “Крыптанім Язэпа Дылы, прыпісаны Янку Купалу” (2007, № 6), “Псеўданімы Янкі Купалы” (2007, № 7), “Назвы звяроў, птушак, насякомых як псеўданімы” (2007, № 9).
    /Роднае слова. Штомесячны навуковы і метадычны часопіс. № 3. Мінск. 2008. С. 31-32./


                                                                           Прадмова
    ...Каталіцкую шляхту з Вялікага Княства Літоўскага ў расійскім Пецярбургу галоўным чынам прызнавалі за палякаў; ёй самой трэба было альбо з гэтым моўчкі пагаджацца (і захоўваць свой гонар як “польскі”), альбо спрабаваць сцвердзіць сябе як расійскае дваранства. Выбар часцей за ўсё залежаў ад сямейнай традыцыі (шмат хто ўспамінаў свае старажытныя “рускія” карані), канфесіі. Выкарыстанне ў касцёле польскай мовы і польскі патрыятызм некаторых ксяндзоў на працягу ўсёй пецярбургскай гісторыі прыводзілі каталікоў-беларусаў у шэрагі польскіх партый. Пецярбургская “роlоnіа” ад пачатку на вялікі працэнт складалася з выхадцаў з Беларусі. Беларуская шляхта, якая яшчэ памятала сваё паходжанне з Вялікага Княства, трымалася пры гэтым незалежна ад каронных палякаў. Больш за тое, шляхціч Восіп Сянкоўскі сфармуляваў тэорыю, якая тлумачыла заняпад Беларусі-Літвы няўдалым саюзам з Каронай. Польскія гісторыкі вельмі любяць даваць такім людзям тытул нацыянальных здраднікаў, але тыя не маглі імі быць, бо да польскай нацыі і не належалі. Яны проста “шукалі сябе”...
                                                                           Раздзел 4.
                                          ГОРАД ЧЫНОЎНІКАЎ І РЭВАЛЮЦЫЯНЕРАЎ
    Калі ў пачатку 1818 г. у Санкт-Пецярбург прыехаў выпускнік Полацкай акадэміі Канстанцін Сцяпанавіч Сербіновіч (1797-1874) і паступіў на службу ў Міністэрства замежных спраў актуарыюсам (без жалаванняі), адразу можна было мяркаваць, што ён зробіць кар’еру. Дзяцінства Канстанціна Сцяпанавіча прайшло ў сталічнай Вільні, а пасля выхаду бацькі ў адстаўку (1809) — у родным Полацку. Выдатныя воды моваў (лацінская, старажытна-грэчаская, польская, руская, французская і нямецкая), свабодная арыентацыя ў сусветнай літаратуры па гісторыі, філалогіі і філасофіі спрыялі дасягненню поспехаў у Пецярбургу...
    На расійскай дзяржаўнай службе Сербіновіч зрабіў бліскучую кар’еру, прадстаўляючы з сябе той тып пецярбургскага чыноўніка Мікалаеўскага часу, якога адрознівалі сумленнасць, педантызм, павага да закона, выхаванасць і “адукаваная працавітасць”. У 1826 годзе ён уведзены ў склад Сакрэтнай следчай камісіі па справе дзекабрыстаў, удзельнічаў у сакрэтнай следчай справе над польскімі рэвалюцыянерамі, якая праводзілася летам 1827 г. у Псцярбургскай (Петрапаўлаўскай) крэпасці, а ў 1828 г. удзельнічаў у распрацоўцы статута універсітэта ў Хельсінкі. У жніўні 1826 г. прызначаны цэнзарам Галоўнага цэнзурнага камітэта — на гэтай пасадзе Сербіновіч цэнзураваў творы Ф. Булгарына, В. Сянкоўскага, А. Пушкіна і іншых літаратараў тае эпохі, будучы (па словах Булгарына) “...памяркоўным у дробязях і ветлівым пры адмовах у справах сур’ёзных. Ён карыстаўся даверам і любоўю ўсіх літаратараў»...
                                                                           Раздзел 5.
                                       ГОРАД ЛІТАРАТАРАЎ, МАСТАКОЎ, НАВУКОЎЦАЎ
    ...З усяго абшару імперыі сталіца прыцягвала да сябе таленавітых людзей — літаратараў, мастакоў, навукоўцаў. Не была выключэннем Беларусь — адсюль таксама найбольш здольныя і энергічныя перамяшчаліся ў сталіцу. Некаторыя з іх дзякуючы сваім здольнасцям і працавітасці дасягнулі вялікай вядомасці і зарабілі значны капітал, зрабілі заўважны ўнёсак у расійскую імперскую (значыць і беларускую) культуру.

    Адной з такіх асобаў быў Восіп Сянкоўскі — прафесар універсітэта і бліскучы лектар, знаўца ўсходняй літаратуры і Усходу ўвогуле, вучоны, які выдатна валодаў больш як 15-цю мовамі, і разам з тым таленавіты публіцыст, крытык, аўтар безлічы аповесцяў, адзіны рэдактар і амаль адзіны супрацоўнік самага распаўсюджанага ў 1830-я гг. часопіса. Добрая памяць, бліскучы розум і не менш бліскучая фантазія, неверагодная працавітасць, рознабаковы талент і энцыклапедычная адукацыя рабілі гэтага чалавека адным з самых заўважных і ўплывовых сярод пецярбургскіх літаратараў 1830 - 1840-х гг. Восіп-Юльян Сянкоўскі нарадзіўся ўсям’і маршалка шляхты Ваўкавыскага павета Івана Сянкоўскага ў 1800 г. Восіп з маленства чуў сямейныя паданні пра далёкі і дзівосны паўночны Пецярбург — расказы, як ягоны дзед, ваўкавыскі стараста, суправаджаў караля Станіслава Панятоўскага ў сталіцу імператрыцы Кацярыны II.
    Вучыўся Восіп у Мінску, потым у Віленскім універсітэце. У Вільні стаў літаратарам; далучыўся да студэнцкага “Таварыства абадранцаў” і пісаў для саркастычна-гумарыстычнага часопіса “Навіны з бруку”. Ягоныя поспехі ў вывучэнні ўсходніх моваў універсітэт вырашыў у 1819 г. замацаваць падарожжам па Усходзе. Па падпісцы сабралі грошы. Восіп-Юльян накіраваўся ў Турцыю, падарожнічаў па Егіпце, Нубіі, Верхняй Эфіопіі, пабыў у Сірыі.
    У пачатку 1820 г. Сянкоўскі прыехаў у Канстанцінопаль, дзе яго цёпла сустрэў пасол Расійскай імперыі ў Атаманскай Порце барон Строганаў. Восіпа Іванавіча прынялі на расійскую дыпламатычную службу, залічылі драгаманам (перакладчыкам) у штат Канстанцінопальскай місіі з наданнем поўнай свабоды займацца навукамі і аднаразовай выплатай 600 рублёў. Пасля заканчэння вандровак малады драгаман паехаў у Пецярбург. Напрыканцы 1821 г. ён прывёз у паўночную сталіцу не толькі ўражанні ад далёкіх краінаў, але і грунтоўныя веды арабскай, турэцкай і персідскай моў. Пасля іспыту ў акадэміка Фрэна 22-гадовага юнака прызначаюць першым прафесарам усходніх моў нядаўна створанага Санкт-Пецярбургскага універсітэта: ён заняў гэтую пасаду на 25 гадоў (1822-1847).

    У першы перыяд жыцця ў Пецярбургу Восіпа Сянкоўскага захапляла выкладчыцкая і навуковая праца. Ад пачатку XIX стагоддзя ўсходазнавец для Расійскай імперыі — асоба стратэгічная. Ён працуе на дзяржаўныя інтарэсы і перш за ўсё на патрэбы арміі. Для войска, якое ўдзельнічала ў баявых дзеяннях супраць Атаманскай Порты, Сянкоўскі напісаў падручнік “Карманная книжка для русских воинов в турецких походах (грамматика, словарь и разговоры турецкие)”. Кнігу неадкладна наддрукавалі за кошт ІІІ Аддзялення Уласнай Яго Імператарскай Вялікасці Канцылярыі, а ўвесь тыраж быў адпраўлены у галоўную кватэру дзеючай арміі. Аўтар быў узнагароджаны брыльянтавым пярсцёнкам, Восіпа Сянкоўскага абралі членам-карэспандэнтам Акадэміі навук (1828). Руска-турэцкі размоўнік стаў надзвычай запатрабаваным і быў перавыдадзены друкарняй Штаба Асобнага корпуса ўнутранай аховы ў 1854 г. — напярэдадні новай руска-турэцкай вайны.
    Пра тое, як уладкавалася прыватнае жыццё ўсходазнаўцы, яго нядобразычлівы сучаснік апавядае наступные: “У Пецярбургу ўжо ён развёўся з жонкай, з якой узяў шлюб яшчэ ў Вільні, калі быў студэнтам. Для гэтага ён меў паважныя прычыны. Паданне гаворыць, што жонка часам біла мужа, і былі відавочцы, якія сцвярджалі, што аднойчы, публічна, на Неўскім праспекце, яна выканала адну з такіх аперацый з дапамогай парасона.
    Неўзабаве пасля разводу Сянкоўскі ажаніўся другі раз з адной з дачок некалі слаўнага багаццем, але збяднелага пецярбургскага банкіра барона Раля Адэлаідзе. Старэйшая яе сястра была ўжо замужам за генерал-кватармайстрам Шубертам; малодшая пазней выйшла за архітэктара Брулова, брата вядомага жывапісца. Гэты шлюб увёў Сянкоўскага ў катэрыю Пецярбургскіх Немцаў вышэйшага разраду, і ён пастаянна ўжо належыў да гэтай катэрыі” [* [Пржецлавский О. А.] Калейдоскоп воспоминаний Ципринуса (псевдоним). Вып. I. М., 1874. С. 68 друг. паг.]. Літаратарам Сянкоўскі стаў пад уплывам свайго земляка Фадзея Булгарына. Яшчэ ў 1822 г. ён пісаў у Вільню: “...Булгарын добры хлапец, які, што найбольш дзіўна — сам іншаземец, выдае тут самы лепшы ў Расіі часопіс...”. Фадзей Булгарын свайго земляка характарызаваў у “Сакрэтнай газеце” ў 1828 г. наступным чынам: “Чалавек досыць вострага розуму, вучоны, ведае ўсходнія мовы і амаль усе еўрапейскія. Ён нораву неспакойнага і з жадання выслужыцца ішоў памылковым шляхам, будучы дэканам універсітэта, і праз тое зарабіў ад многіх неспрыяльнасць. Ён... зусім не мае польскага патрыятызму, што ставяць яму ў грэх яго суайчыннікі...” [* Рейтблат А. И. Видок Фиглярин. Письма и агентурные записки Ф. В. Булгарина в III Отделение. М., 1998. С. 301.]. Пасля такой характарыстыкі малады арыенталіст атрымаў месца цэнзара. Сярод іншых выданняў ён ў 1829-1830 гг. цэнзураваў газету Булгарына “Паўночны архіў”, а таксама яго кнігі “Дзімітры Самазванец” (1830), “Карціна вайны Расіі з Турцыяй...” (1831), “Пётр Іванавіч Выжыгін” (1831) і інш. У 1822-1833 гг. Восіп Сянкоўскі сам выступіў як белетрыст — змясціў некалькі дробных апавяданняў у булгарынскіх “самых лепшых у Расіі часопісах” “Паўночная пчала” і ў “Паўночным архіве”. У 1833 г. першым выданнем і ў 1835 г. другім выйшлі яго “Фантастычныя падарожжы”; у зборніку А. Смірдзіна “Наваселле” за 1833 і 1834 гады Восіп Сянкоўскі змясціў “Вялікі выхад у Сатаны” і пяць іншых аповесцяў. Большасць літаратурных твораў акадэміка-ўсходазнаўцы друкаваліся пад псеўданімам “Барон Брамбеус”. Талент, эрудыцыя і лёгкае пяро Сянкоўскага знайшлі прызнанне вопытнага літаратурнага менеджэра Аляксандра Смірдзіна, які запрасіў Восіпа Іванавіча рэдагаваць другі том “Наваселля”.
    Імя «Барона Брамбеуса», які трымаўся канцэпцыі чыстага мастацтва, адмоўна ставіўся да рэалістычнага кірунку ў літаратуры, карысталася ў 1830-я гг. на прасторы цэлай імперыі такой славай, што магла параўнацца з ёй толькі слава Пушкіна. Пад уплывам “усходніх” аповесцяў Сянкоўскага ў Пецярбургу ўзнікла новая мода: з’явіліся інтэр’еры пакояў, а потым і цэлыя пабудовы ў “маўрытанскім” і “турэцкім” стылях. У пецярбургскіх кватэрах, услед за кватэрай барона Брамбеуса, у гэты час усё часцей сталі сустракацца ўсходнія тыпы мэблі і дываны.
    Узяўшыся рабіць свой часопіс, Сянкоўскі стаў канкурэнтам Булгарыну. “Былы сябра стаў ворагам і на працягу доўгіх гадоў ужываў дармовыя намаганні, якія, кідаючы цень на яго самога, яшчэ ярчэй паказвалі ўсю перавагу Сянкоўскага», — дыпламатычна зазначана ва ўспамінах жонкі Сянкоўскага [* О. И. Сенковский (Барон Брамбеус). Биографические заметки его жены. СПб., 1859. С. 82.]. У супрацьстаянні з Булгарыным яшчэ меў месца парытэт, а вось іншым канкурэнтам прыйшлося горш. Каб друкаваць тэксты і кнігі на ўсходніх мовах, Сянкоўскі атрымаў ад дзяржавы грашовую пазыку і дазвол адкрыць літаграфію. Паколькі пазней пазыка была скасавана, выдавецкая дзейнасць Восіпа Сянкоўскага дае падставы некаторым даследчыкам сцвярджаць, што ён не толькі адыграў “сумную ролю” у справе банкруцтва А. Смірдзіна, але “на яго сумленні” таксама крушэнне выдавецкіх фірмаў Плюшара і Глазуновых [* Мохначева М. П. Журналистика в контексте наукотворчества в России XVIII-XIX вв. М., 1998. С. 160-161.].
    Лёгкаму пяру Сянкоўскага належыць “Роздум пра цяперашнюю польскую рэвалюцыю” — твор надзвычай важны для фарміравання беларускай нацыянальнай ідэалогіі. “Роздум...” быў адной з дзвюх частак кнігі, якая выйшла вясной 1831 г. з друкарні Аляксандра Смірдзіна пад назвай “Некалькі заўваг на апошнюю польскую рэвалюцыю”. Аўтар не толькі робіць бліскучыя параўнанні паўстання 1830 г. з падзеямі ў іншых еўрапейскіх краінах і глыбокія экскурсы ў гісторыю Вялікага Княства Літоўскага, але і з пазіцый ліцвіна фармулюе падставы разыходжання з Польшчай — асновы будучага беларускага сепаратызму: “Мы, літвіны, замест таго, каб братацца з гэтымі рухавікамі бяздумства і каварства, павінны бласлаўляць боскую сілу, што яна паклала нарэшце паміж намі і палякамі двайную мяжу — палітычную і маральную. Мы можам цяпер глядзець з жалем на сутаргавыя рухі іхняй краіны: але, па крайняй меры, упэўненыя, што не будзем іхняй ахвярай, як гэта здарылася б за сорак альбо пяцьдзесят гадоў перад тым.
    Трэба сказаць праўду: якую карысць прынесла нам ранейшае злучэнне наша з Польшчай? Чатыры стагоддзі ішлі мы па адным з ёй палітычным шляху, і ніколі саюз двух народаў не быў такім плённым на няшчасці, хаця ён заключаны быў добраахвотна і добрасумленна. Мы, літвіны, і наша айчына былі ў гэтым шлюбе прыгнечаным бокам і заўсёднай ахвярай абставін” [* Несколько замечаний на последнюю польскую революцию. СПб., 1831. С. 58.]. Такой пазіцыяй вучань і сябра прафесара Лялевеля сфармуляваў тое, на што Лялевеля не хапіла: Вялікае Княства Літоўскае — гэта не Польшча, а самастойная гістарычная субстанцыя з правам на асобную ад Польшчы гісторыю. Восіп Сянкоўскі аргументаваў сваё палажэнне: “Пакуль нашчадкі нашых Вялікіх Князёў займалі трон Польшчы, мы былі яшчэ задаволеныя і шчаслівыя, таму што яны кіравалі па нашых нацыянальных правілах... Дынастыя Ягелонаў згасла ў другой палове XVI ст. і польскія разумнікі, якія былі больш вучоныя за нас і чыталі Цыцэрона, вынайшлі тады <...> сістэму Рэспублікі з выбарным тронам, якую выхваляў філосаф, яшчэ не ведаючы яе небяспекі. Мы падпарадкаваліся іх славутым ідэям, лічачы сябе занадта недасведчанымі для таго, каб спрачацца з Лялевелямі таго часу. Што ж з гэтага выйшла? Палякі абіралі каралёй і скідвалі іх з прастолу, уступалі ў сувязі з іншаземнымі дварамі, прадавалі свае галасы, бесперапынна сварыліся са сваімі і нашымі суседзямі, а мы вымушаныя былі ўсхваляць усе іх глупоты і за іх расплачвацца. Саюз наш зрабіўся яшчэ больш неадпаведным і, значыць, яшчэ больш турботным. ...Новаму палітычнаму злучэнню Літвы з Польшчай, калі б яно нават было б магчымым, не спрыяў бы, у думках нашага народа і кожнага разважлівага чалавека, успамін пра мінулае такое злучэнне. Думка пра гэта можа ўвайсці ў галаву хіба толькі якім-небудзь варятам, што не ўмеюць разважаць і не ведаюць справы. Яно зрабілася б для Літвы крыніцай велізарных няшчасцяў. Спачуванне польскім дэмагогам было б для ўсякага чэснага ліцвіна забыццём найкаштоўнейшых сваіх выгод...» [* Несколько замечаний... СПб., 1831. С. 63-70.].
    У 1826 г. Пецярбургскі універсітэт паслаў Сянкоўскага рэвізорам у беларускія губерні. Пасля вяртання Восіп Іванавіч падаў данясенне, у якім звярнуў увагу на апалячванне Беларусі панамі і рымскім духавенствам, за што польскія патрыёты яго зненавідзелі. Былыя сябры Адам Міцкевіч і Еахім Лялевель адвярнуліся ад яго — яны іначай бачылі будучыню радзімы і, адпаведна, іначай трактавалі яе мінулае [хоць гэта не перашкодзіла Сянкоўскаму зрабіць для Міцкевіча падрадкоўнік арабскага верша, з якога выйшаў дасканалы твор “Шанфар” (Szanfary)]. Адносіны Сянкоўскага да супольнага з кароннай Польшчай мінулага пры гэтым не былі зняважлівыя — наадварот, ён замацаваў сваё імя як гісторыка Рэчы Паспалітай выданнем фундаментальнай, актуальнай і цяпер, двухтомавай працы “Выбарка з турэцкіх летапісаў рэчаў, якія служаць да гісторыі Польшчы” [* Соllесtаncа z dziejopisow Тureckich rzeczy do historyi Роlskіеу sluzących. Т. 1-2. Wаrszawа, 1824-1825.]. У 1835 г. расійскі акадэмік і папулярны пецярбургскі літаратар яшчэ раз праявіў сябе як беларус: насуперак польскай прапагандзе падкрэсліў значнасць Вялікага Княства Літоўскага як дзяржавы, хоць і саюзнай для Кароны Польскай, але якая заўсёды мела працяг сваёй гісторыі [* Рэцэнзія на кнігу Кацэбу пра Свідрыгайлу. Сенковский О. Собрание сочинений. Т. VI. С. 45.].
    Вымотваючая праца пагоршыла стан здароўя Восіпа Іванавіча. У 1844 г. ён па парадзе дактароў паехаў на лячэнне за мяжу, у 1846-м зноў правёў чатыры месяцы на водах. Кіраванне часопісам было аддадзена Альберту Старчэўскаму, хаця імя Сянкоўскага і значьыася на тытульным аркушы да 1856 г. У 1848 г. наш літаратар захварэў на халеру, якая падарвала яго і так не моцнае здароўе. Тым не менш напрыканцы жыцця Восіп Іванавіч перажываў новы творчы ўздым. Да самага пачатку 1858 г. (Сянкоўскі памёр 4 сакавіка) у раздзеле фельетонаў часопіса “Сын Айчыны” пад рубрыкай Лісткі Барона Брамбеуса друкаваліся яго бліскучыя мініяцюры. Ішлі перамовы з рэдактарам часопіса «Айчынныя запісы» Андрэем Краеўскім пра сумеснае выданне грамадска-палітычнай газеты...
    Восіп Сянкоўскі пажыў на радзіме вельмі мала — дзяцінства на вёсцы, некалькі гадоў у Мінскім калегіуме і студэнцкія гады ў Вільні, ды пазней кароткі час у камандзіроўках ў Віцебску ды Магілёве. Аднак ён быў адным з першых, хто навуковымі аргументамі падкрэсліваў адасобленасць Вялікага Княства Літоўскага ад польскай гісторыі, што было актуальна — у Расіі шмат хто не бачыў (а з польскага боку не хацеў бачыць) розніцы. Ды і сёння жыве стэрэатып пра “польскіх паноў” у Беларусі! Хаця пад уплывам Еахіма Лялевеля і Сянкоўскі пэўны час звяртаўся да думкі, што шляхта і простыя людзі — нашчадкі розных народаў. Лепшыя гады жыцця гэтага выдатнага чалавека прайшлі ў Пецярбургу. У 1821-1829 гг. — ва універсітэцкім будынку дванаццаці калегіяў. У 1830-1840-я гг. — на Англійскай набярэжнай, на Паштампцкай, 21, пазней — на 1-й лініі Васільеўскага вострава, на Міхайлаўскай плошчы, на Вялікай Канюшанай вуліцы. “Арыенталіст” — гэта быў не толькі адзін з псеўданімаў Восіпа Сянкоўскага, гэта была яго прафесія...
                           Беларусы ў выдавецкай справе і журналістыцы Пецярбурга
    ...Не менш значнай з’явай пецярбургскай журналістыкі, чым выданні Фадзея Булгарына, стаў часопіс беларуса Восіпа Сянкоўскага “Бібліятэка для чытання”.
    У 1834-1847 (намінальна да 1856 г.) акадэмік Восіп Сянкоўскі выступаў як літаратурны крытык і галоўны рухавік першага ў Расіі папулярнага энцыклапедычнага часопіса. Тут паважаны вучоны пад рознымі псеўданімамі друкаваў свае аповесці — “усходнія”, свецкія, побытавыя, сатырычныя, навукова-філасофскія, таксама крытычныя артыкулы і рэцэнзіі. У велізарнай колькасці Сянкоўскі выдумляў сабе літаратурныя псеўданімы: барон Брамбеус, Іван Іванавіч сын Гагаценка, Рупліўцаў-Драбязноўскі, Восіп Марозаў, Вавёркін, Снегін, Цюцюнжду-Оглу еtс.еtс. І ў Пецярбургу, і ў правінцыі “Бібліятэка для чытання” рабла фурор. План часопіса выдатна адпавядаў патрэбам расійскай публікі, якая яшчэ недастаткова была падрыхтаваная для спецыяльных часопісаў і сурезных твораў, але прагнула чытання, навінаў і лёгка атрыманых ведаў. Рэдактар выконваў вялікую і ўдзячную працу — прымушаў чытача думаць, не паказваючы, аднак, што ставіцца такая высокая мэта, павышаў адукацыю чытача, забаўляючы яго анекдотамі, байкамі і ўласнымі літаратурнымі творамі. Адразу ж велізарны поспех у “Бібліятэцы для чытання” за 1834 і 1835 гг. атрымалі аповесці Сянкоўскага “Усё жаночае жыццё ў некалькіх гадзінах” і шэсць іншых. Восіп Іванавіч выконваў задачу бліскуча: у рэдактара-энцыклапедыста часопіс быў энцыклапедычны: аддзелы навук, іншаземнай славеснасці, “рознага”. Ён любіў англійскую літаратуру з яе спакойным аналізам чалавечага сэрца: амаль усе лепшыя англійскія аўтары з’явіліся ў “Бібліятэцы” — Чарльз Дзікенс, Самуэль Колрыдж, Уільям Тэкерэй, Вальтэр Скот, Уільям Вордсворт і іншыя. Больш як дзесяць разоў друкаваўся ў “Бібліятэцы... “ зямляк Фадзей Булгарын, якога Сянкоўскі то празмерна хваліў, то зласліва крытыкаваў. У аддзеле навук — асабліва цікавым і разнастайным — Сянкоўскі знаёміў публіку з усімі адкрыццямі і навінкамі. Ён імкнуўся да папулярызацыі ведаў і дамогся таго, што артыкулы з яго часопіса, зразумелыя і агульна-даступныя, самі па сабе заставаліся ў галовах чытачоў. У Пецярбургу выпрацавалася мадэль навукова-папулярнага часопіса, які злучыў традыцыі віленскай гумарыстычнай і саркастычнай студэнцкай газеты “Навіны з бруку” і акадэмічна-разнастайнага “Віленскага дзённіка”. У нашы дні гэтая справа жыве ў выданнях кшталтам “Знание — сила”, “Наука и жизнь”, “Здоровье”, “Компьютерра”, “Химия и жизнь. Сянкоўскі распачаў у Расіі той працэс, які і сёння яшчэ не адбыўся на Беларусі — тут і цяпер карыстаюцца расійскімі часопісамі, не могучы стварыць свайго; у Вльні ж даўно і трывала папулярны “Мокслас ір гівянімас” (“Навука і жыццё”).
    Аддзел крытыкі ў “Бібліятэцы для чытання” называўся “Літаратурны летапіс” — нечуваны поспех кароткіх і бліскучых рэцэнзій прымушаў займацца раздзелам асабіста галоўнага рэдактара. Той і не прагнуў ператварыць сваю крытыку ў якую-небудзь тэорыю — “Літаратурны летапіс” проста прапанаваў чытачу паход супраць кепскіх паэтаў, смешачкі і кпіны супраць шэрапапяровых выданняў і раздрайнай літаратуры. Чытач патрабаваў “прыколаў” і жартаў, чытач сустракаў кожную рэцэнзію Сянкоўскага ўзрушанай падтрымкай — і Сянкоўскі жартаваў з чытачом, часам нават пасмейваючыся з яго. У адной з рэцэнзій — на кнігу “Умозрительнные и опытные основания словесности” ён папракнуў аўтара — А. Глаголева — за давер да “Слова пра паход Ігара” як старажытнага помніка і крыніцы рускай мовы. Пры гэтым Восіп Іванавіч назваў “Слова...” “містыфікацыяй не старэйшай за нас з вамі”, што пазней знайшло (і знаходзіць да нашага часу) падтрымку шматлікіх гісторыкаў [* Зимин А. Слово о полку Игореве. СПб., 2006. С. 398.].
    У 1833-1840 гг. Восіп Сянкоўскі быў на вяршыні журналісцкай славы. Дасціпны барон Брамбеус. смяшыу Пецярбург, смяшыў правінцыю. За гэта яго хвалілі, перад ім ліслівілі, яму плацілі вялізныя грошы. Ён займаў выдатны дом, меў шмат прыслугі, цудоўных коней, даваў лукулаўскія абеды. Гэтыя абеды яшчэ доўга заставаліся ў памяці сучаснікаў. Ганарлівы і фанабэрысты, Сянкоўскі кідаў грошы направа і налева, часам збіраў вакол сябе натоўп літаратараў, часам без цырымоніі гнаў іх, калі яны яму надакучвалі.
    Бібліяграфія прац Сянкоўскага, якая змешчана ў першым томе яго збору твораў у 1858 г., налічвае 440 нумароў. Сто тамоў часопіса “Бібліятэка для чытання” сталі з’явай у гісторыі расійскай журналістыкі.
    Аднак далёка не ўсе чытачы “Бібліятэкі для чытання” былі згодныя з поглядамі рэдактара. Акрамя канкурэнта - Булгарына, адным з найбольш заўзятых і перакананых яго сапернікаў стаў другі зямляк — пецярбуржскі беларус выдавец часопіса “Маяк” генерал-лейтэнант Сцяпан Бурачок...
    Погляды гэтага афіцэра выкладзены ў Праграме новага часопіса, дзе ўжо пачатак лексікай і фармулёўкамі паказвае кірунак:
    “Усе, каму дарагое наша Святое праваслаўе і заснаваная на ім руская народнасць, даўно спасцігаюць небяспеку, якая пагражае нам ад сучаснага кірунку літаратуры, што ў імя цывілізацыі і прагрэсу распаўсюджвае ідэі пагібельныя і для праваслаўя, і для народнасці. I таму неаднойчы ўзнікала думка пра патрэбу такога літаратурнага выдання, якое б выкрывала падман і шкоднасць гэтых ідэй і распаўсюджвала б, са свайго боку, думкі здаровыя, погляды праўдзівыя, перакананні прасякнутыя св. верай, супрацьдзеяла б колькі-небудзь непераадольнаму ўплыву на наша грамадзянскае і сямейнае жыццё тых разбуральных пачаткаў еўрапейскай цывілізацыі, якія вытварылі на Захадзе столькі жудасных з’яў, пахіснуўшы ля самых падставаў хрысціянскую рэлігію...”. Спыніўшыся на тым, што ў большасці твораў сучаснай рускай літаратуры (асабліва ў Тургенева, Грыгаровіча, Панаева, Пісемскага і іншых) “пануюць, як вядома, ідэі Жорж Санда, якая з такім здзіўляючым мастацтвам умее ідэалізаваць пачуцці і ўвасабляць распусту ў чароўныя мастацкія формы...”, Сцяпан Анісімавіч пераходзіць да абгрунтавання палітэканамічнай часткі. Гарачая палеміка, якая існавала ў грамадстве і ўжо год не сыходзіла са старонак часопісаў і газет, датычыла пратэкцыянізму ў прамысловасці і свабоды гандлю. Бурачок лічыць, што новыя эканамічныя тэндэнцыі рыхтуюць “аграмадныя рэвалюцыйныя ўзрушэнні ў цэлай Еўропе” і далей: “Здавалася б адно гэта павінна было засцерагчы цэнзуру і не дапусціць да распаўсюджвання ў нас небяспечнага сацыяльнага вучэння. Але яна першая так была падманута гучнымі фразамі агульналюдскага дабра і прагрэсу навукі, у імя якіх прапаведавалася новая палітыка-эканамічная тэорыя як вялікае адкрыццё еўрапейскага генія, так спакусілася крывадушна-патрыятычнымі галасамі ў абарону масы спажыўцоў, якія быццам бы пакутуюць пад цяжарам мытнага падатку, што дапусціла свабодна выказваць бяздумную утопію ў часопісах і газетах. І гэтая прапаганда даведзена была “Сынам Айчыны” да такой крайнасці, што пан Сянкоўскі пачаў, нарэшце, станоўча даказваць, што айчынная фабрычная прамысловасць — плён доўгатэрміновых намаганняў нашага ўрада — гэта цяжар для ўсёй дзяржавы, што дзеля яе мы ўсе пакутуем ад цяжкага і несправядлівага мытнага падатку, што ад яго паходзіць не толькі ўсеагульная дарагоўля, але нават хабарства чыноўнікаў.
    Гэты ганебны падман так хітра выказваўся ў напаўсмяшлівым тоне, так удала прыхоўваўся жартамі і “остротами”, што цэнзура не падазравала ў ім нічога небяспечнага і вельмі верагодна, што сама прымала яе за чыстую праўду. На працягу 3-х месяцаў штотыдзень узводзіліся ў “Сыне Айчыны” гэтыя страшэнныя паклёпы на існуючую дзяржаўную сістэму, распаўсюджваючы незадавальненне і “негодованне” супраць існуючага парадку рэчаў у самым шматлікім асяроддзі сярэдняга саслоўя, у якім гэты часопіс, з-за таннасці сваёй, надзвычай распаўсюдзіўся і атрымаў моцны ўплыў на думкі” [* ИРАИ. Ф. 34 Бурачек № 395. С. 5-6.]...
    Пісаў Сянкоўскі мудра і дасціпна, але адначасова востра і халодна, нават вельмі халодна, смяяўся ён без сэрца, і гэта не магло ўсім і заўсёды падабацца. Аднак — калі памёр — яго шкадавалі, а паэт Уладзімір Бенядыктаў нават напісаў патэтычную элегію з 44 вершаў. Вось першая страфа:
                                                    И он угас, Он блеском парадокса
                                                    Нас поражал, страдая и шутя.
                                                    И кто порой невольно не увлёкся
                                                    Его пером, как лакомством дитя?
    ...Ураджэнец Віцебшчыны і выпускнік полацкай езуіцкай калегіі Ян Баршчэўскі (1794-1851) пераехаў у Пецярбург у 1817 г. Працаваў у Марскім міністэрстве, пазней — як настаўнік лацінскай і грэчаскай моў. Вялікім захапленнем Яна Баршчэўскага была літаратура. Заняўшы больш-менш трывалае становішча ў грамадстве, ён пачаў выдаваць альманах «Незабудка» (1840-1844); сярод падпісчыкаў «Незабудкі» адным з першых быў патрыярх беларускай літаратуры Вінцэнт Дунін-Марцінкевіч. У 1844-1846 гг. выйшаў чатырохтамовы твор Яна Баршчэўскага “Шляхціц Завальня, альбо Беларусь у фантастычных апавяданнях”...
    Ян Баршчэўскі максiмальна звужае тэрытарыяльныя межы Беларусі — у гэтым аспекце ён абсалютны рэкардсмен сярод пецярбуржскiх пісьменнікаў ХІХ ст. Яго Беларусь (1844) у некалькі разоў меншая за Беларусь Фадзея Булгарына, якая ў 1835 г. прасціралася “паміж Курляндыяй, Ліфляндыяй, губернямі Пскоўскай, Смаленскай, Арлоўскай, Чарнігаўскай і Мiнскай”, яна наблiжаецца да Беларусi Рамуальда Падбярэскага, які ў апублікаваным у “Шляхціцу...” нарысе “Беларусь і Ян Баршчэўскі” заўважыў, што Магілёўская і Віцебская губерні “ўласна складаюць Беларусь”.
    У Баршчэўскага Беларусь — аб’ект расплывіста сфармуляванага наканавання і смутных перажыванняў. Па ўсёй верагоднасцi, гэтыя перажыванні маюць нейкім чынам уплываць на кансалідацыю мясцовай эліты і канструяваць уласны вобраз беларускай прасторы.
    Трэба асобна спыніцца на кантэксце з’яўлення кнігі — у 1836 г. у беларускiх Віцебскай і Магілёўскай губернях было забаронена выкладанне на польскай мове. Калi частка беларускага Пецярбурга (у асобе В. Сянкоўскага) ухвалiла гэтае рашэнне (i нават спрыяла яго прыняццю!), то Ян Баршчэўскi прадстаўляў апазiцыю...
    У другой палове XIX ст. журналістыка зрабілася (паводле А. Франса) рэлігіяй сучаснага грамадства, і гэта быў прагрэс. Асобныя выдаўцы і журналісты ўжо не так былі заўважныя на фоне прэсы горада, як у часы Булгарына і Сянкоўскага, хай сабе і мелі не меншы талент і былі рухавікамі прагрэса. Пастыры не абавязаны былі верыць, паства — таксама. Прыйшлі новыя людзі, колькасць выданняў рознага кірунку значна павялічылася..
                                                                           Раздзел 5.
                                   ПЕЦЯРБУРГ — ГОРАД НАВУКІ, МУЗЕЯЎ І БІБІЯТЭК
    ...Некалькі беларусаў сталі вядомымі ў навуцы дзякуючы супрацоўніцтву з Геаграфічным таварыствам, адзін з іх — Мікалай Міхайлавіч Пржэвальскі (1839–1888)...
    Пасля таго як у 1870-1885 гг. ён здзейсніў чатыры экспедыцыі ў глыб Цэнтральнай Азіі, можна было казаць, што як Восіп Сянкоўскі ў гісторыі пісьмовага, так i Мікалай Пржэвальскі ў гісторыі геаграфічнага вывучэння Азіі паклаў пачатак новай эры.
                                                                         Раздзел 8.
                                   ВЫШЭЙШЫЯ ШКОЛЫ: СТАЛІЧНЫ УНІВЕРСІТЭТ

    Фiзiка-матэматычны (прыродазнаўчы) факультэт
    Сцяпан Сямёнавіч Кутарга (1805-1861) нарадзiўся ў Мсцiславе Магiлёўскай губернi. Дзяцінства яго прайшло на Беларусі, у Пецярбург сям’я пераехала ў 1813 г. Хлопчыкам Сцяпан рана страціў (у 1818 г.) бацьку, які быў яго першым хатнім настаўнікам. Вучыўся ў гімназіі, у 1827 г. паступіў у Пецярбургскі універсітэт, адкуль у наступным годзе быў накіраваны ў Дэрпт для падрыхтоўкі да прафесарскай пасады. Закончыўшы Дэрпцкi унiверсiтэт, Сцяпан Кутарга з 1833 г. працуе на кафедры заалогіі Пецярбургскага універсітэта выкладчыкам, з 1835 — экстраардынарным, з 1837 — ардынарным, з 1858 — заслужаным прафесарам, загадчыкам кафедры...
    Яшчэ адзін абавязак Сцяпана Кутаргі — цэнзар кніг Пецярбургскага цэнзурнага камітэта ў 1835–1848 гг. У 1834 г. ён стаў членам Санкт-Пецярбургскага Мiнералагiчнага таварыства, а з 1842 г. i да канца свайго жыцця быў прэзiдэнтам гэтай установы... Шмат навукова-папулярных артыкулаў С. Кутаргі надрукаваў Восіп Сянкоўскі ў “Бібліятэцы для чытання” у 1845-1860 гг...
    Усходні факультэт
    Значная колькасць выкладчыкаў усходняга факультэта былі выхадцамі з Беларусі і першы сярод іх — Восіп (Юльян) Сянкоўскі. Як мы ўжо ўспаміналі вышэй, пасля заканчэння вандровак па Усходзе малады драгаман Сянкоўскі, мінуўшы Вільню, адразу паехаў да месца службы — у Пецярбург. У канцы 1821 г. ён прывёз у паўночную сталіцу не толькі ўражанні ад далёкіх краінаў, але і грунтоўныя веды арабскай, турэцкай і персідскай моў. Усходазнавец акадэмік Фрэн экзаменаваў Сянкоўскага і застаўся вельмі задаволены яго падрыхтоўкай. Пасля іспыту ў Фрэна 22-гадовага юнака прызначаюць першым прафесарам усходніх моў нядаўна створанага Санкт-Пецярбургскага універсітэта: ён заняў гэту пасаду на 25 гадоў (1822— 1847) [* Творы: Собр. соч. Т. 1-9. СПб., 1858-1859. Літ.: Крачковский И. Ю. Сенковский и его ученики. Избр. соч. Т. 5. М.-Л., 1958; Каверин В. А. Барон Брамбеус. История Осипа Сенковского. 1929 (перавыд. М., 1966).].
    Аб’ява пра лекцыі ў Санкт-Пецярбургскім універсітэце на 1824 г. была выдадзена асобнай кніжачкай з дадаткам, як гэта звычайна рабілася ў германскіх універсітэтах, вучонай працы аднаго з прафесараў. Праца належала Юльяну Сянкоўскаму: гэта было яго “Supplément à l’histoire générale des Huns, des Turcs et des Mongols”, дзякуючы якой на маладога арыенталіста з Пецярбурга звярнулі ўвагу карыфеі арыенталізму ў Еўропе — як з прычыны зусім невядомага прадмету — гутарка была аб уладарніцтве узбекаў у Бухарыі і Харэзме, — так і з-за глыбіні ведаў Усходу, якія паказаў аўтар. Акрамя таго, Сянкоўскі надрукаваў: “Collectanea z dziejopisow Tureckich rzeczy do historyi Polskiey sluzących” (Warszawa, 1824-1825, Т. 1-2), “Путешествие дервиша Мухаммедъ-Эфендія в Россию в 1755 году. Перевод с турецкаго” (Северный Архнв, 1826), “Exemplum papyri Aegyptici, etc.” (Cracoviae, 1827), “Карманная книжка для русских воинов в турецких походах (грамматика, словарь и разговоры турецкие)” (СПб., 1828-1829) і яшчэ 7 усходазнаўчых прац, якія выйшлі ў розных еўрапейскіх выданнях. Не пакідае Восіп Іванавіч без увагі творы калегаў-усходазнаўцаў. Ён зрабіў разбор працы Фрэна “Пра манеты ханаў улуса Джучыева”, кніг айца Іакінфа (Бічурына) “Гісторыя Тыбета і Хухунора” і “Гісторыя Айтараў”. У часопісе “Бібліятэка для чытання” надрукаваў свае “Успаміны пра Сірыю”.
    Ворагі абвінавачвалі Восіпа Іванавіча ў непавазе да навукі, але абаронцы яго сцвярджалі, што “нідзе ў сачыненнях Сянкоўскага не знойдзеш непавагі да навукі: не асабліва паважаў ён прадстаўнікоў навукі — гэта праўда; але навука і прадстаўнікі яе — дзве рэчы такія ж розныя, як розныя паміж сабой, у іншых сферах, рэлігія і яе жрацы, закон і яго выканаўцы. Чалавек, які не паважае навуку, не правёў бы цэлае жыццё ў пастаянных даследаваннях... Ні адна чэсная, добрасумленная праца з тых, якія з’явіліся ў расійскай літаратуры ў перыяд яго крытычнай дзейнасці, не была ім наўмысна прыніжана; але немагчыма ж было, каб перавага крытыка, які часта стаяў на вышыні недаступнай для аўтара, не выказвалася часам, пры невычарпальнай весялосці Сянкоўскага і сатырычным згібе яго розуму, якой-небудзь гумарыстычнай выхадкай” [* Григорьев В. В. Императорский С.Петербургский университет в течение первых пятидесяти лет его существования. СПб., 1870. С. 96-97.].
    Ва універсітэце недалюблівалі Сянкоўскага. За гады свайго прафесарства ён не атрымаў ніводнай узнагароды, а да чыну стацкага саветніка дажыў, атрымліваючы ўсе папярэднія за выслугу гадоў. Але Сянкоўскі быў не той чалавек, які цярпліва прымае знявагі. Той дзень, калі ён пакінуў службу, атрымаўшы прафесарскую пенсію, ён выкарыстаў, каб пасмяяцца з вучонай карпарацыі. Вось як расказвае пра гэта сучаснік і зямляк Сянкоўскага, Восіп Пшэцлаўскі:
    “...прызначаны быў ва універсітэце ўрачысты акт д.ля закрыцця навучальнага года перад канікуламі. На такіх актах, акрамя справаздачы, чытаюцца прафесарамі якія-небудзь вучоныя працы. На гэты раз аб’яўлена была развітальная дысертацыя прафесара Сянкоўскага: «Пра старажытнасць Рускага імя». Сабралася шмат паважаных асобаў, у тым ліку міністр народнай асветы князь Шырынскі-Шыхматаў, адзін з архірэяў, папячыцель навучальнай акругі, члены Акадэміі навук і два альбо тры сенатары; вядомыя ў той час. пісьменнікі і вучоныя былі таксама ў поўным камплекце. Рэктар і ўсе прафесары ў парадных мундзірах. Сход адбываўся ў вялікай універсітэцкай зале, сама гэтая зала і нават хоры былі поўныя.
    Пасля прачытання справаздачы, каля пюпітра, перад радамі крэслаў, стаў нейкі пан, немец, і абвясціў, што ён ад’юнкт прафесара Сянкоўскага, што прафесар нездаровы і даручыў яму прачытаць сваю дысертацыю. Усе слухалі з напружанай увагай, бо Сянкоўскі быў у той час яшчэ ў поўным бляску сваёй пісьменніцкай славы.
    З першых старонак стала відаць, што палажэнні свае аўтар засноўвае на этымалогіі ўласных імёнаў, назваў краін, гарадоў, рэк і саміх народаў. Аднак этымалогіі гэтыя былі да крайнасці нацягнутыя і эксцэнтрычныя. Усе здзівіліся гэтаму, бо памяталі, як часта Сянкоўскі ў сваёй “Бібліятэцы для чытання” здзекваўся з няўдалых слоўных вопытаў і нават з этымалогіі ўвогуле.
    Усё гэта, толькі як прэлюдыя, вяло да таго заключэння, што Славянская нацыя, а на чале яе рускае племя, ёсць першыя паміж народамі, як самыя старажытныя; што ўся Еўропа і большая частка Азіі, у аддаленай старажытнасці, была Скіфскія, галоўным жа са Скіфскіх плямёнаў ёсць Славяне, у старажытных празваныя Скіфамі-хвалькамі таму, што з даўніх часоў прывыклі самі сябе хваліць і ўзносіць. Што датычыць уласнага імя Рускага, то, па словах аўтара, рукапісы, якія змяшчаюць у сабе самыя пераканаўчыя доказы старажытнасці гэтага імя, знаходзяцца ў адной вежы вядомага Маўрытанскага палаца, Алямбры, куды аўтар і пасылае жадаючых праверыць яго выказванні.
    Не менш дзіўныя высновы рабіў аўтар з аналогій слова “Скальд” (скандынаўскі бард). Ён аднёс яго да кораня “Скіольд”, з якога нямецкае “Шыльд”, значыць шчыт, а як шчыт ёсць амаль скіт, то ад апошняга да назвы “Скіф”, альбо “Славянін” ужо адлегласць усяго ў адну літару. Адсюль вынікае, што і Скандынавы былі Славянамі, а сагі (песні іх Скальдаў) былі паэмамі, непасрэдна ці ўскосна прыналежнымі да гісторыі Славян і варта толькі ўмець угледзець у абедзвюх мовах натуральную роднасць і вызначыць законы двубаковых адступленняў і змены гукаў, каб з дапамогай Славянскай мовы разумець і нават каментаваць Скандынаўскія сагі і наадварот...
    Аднак жа да гэтае пары ўсе слухалі цярпліва, здзіўляючыся толькі дзіўным і надзвычай смелым высновам. Толькі для некаторых, хто бліжэй ведаў Сянкоўскага, ад самага пачатку чытання адчувалася ўжо горкая іронія і рабілася зразумела, што ён, трывіяльна кажучы, дурыць шаноўны сход. Мы з К. М. Малкоўскім (цяпер сенатар) стаялі каля адной калоны залы і у галоўных месцах высноваў аўтара давалі сабе знакі, на сілу стрымліваючы смех.
    Але калі ад’юнкт з непарушнай германскай флегмай перайшоў да таго месца, дзе аўтар сцвярджае, што ўся старажытная гісторыя ёсць не што іншае, як Хроніка Славянскага племені, і што летапісцы пераблыталі толькі геаграфічныя дадзеныя і назвы мясцовасцяў; калі сказаў, што кампаніі Кіра праходзілі ў Беларусі і галоўную бітву ён выйграў каля Оршы, што пацвярджаецца гэта, акрамя іншых этымалагічных доказаў, тым, што Напалеон у 1812 г. прызнаў Оршу за важны стратэгічны пункт. Калі гэта было прачытана, то ўжо стрымліваць далей смех стала немагчыма. Першы прыступам гамерычнага рогату азваўся прафесар і дэкан Ігнат Іакінф. Іваноўскі, які важна сядзеў за сталом універсітэцкага савета, а за ім засмяяліся ў зале ўсе, ад чаго зазвінелі нават вокны.
    Першым падняўся з месца міністр народнай асветы, за ім паспяшаліся адысці архірэй і іншыя ганаровыя асобы, між тым як немец, сумленна выконваючы свой абавязак, дачытваў да канца свой сшытак, хаця ўжо ніхто не змог пачуць ні слова. Паміж прысутнымі распачаліся спрэчкі і меркаванні: адны казалі, што за такую кроўную крыўду, зробленую цэлай вучонай карпарацыі, трэба аўтара ўзорна пакараць; іншыя, насупраць, сцвярджалі, што гэта немагчыма, бо немагчыма давесці наўмысную містыфікацыю аўтара ў тым, у чым ён і сам не перакананы, — што Кір змагаўся пад Оршай. Скончылася тым, што «дысертацыя» пра старажытнасць Рускага імені не была надрукавана (як гэта рабілася заўсёды) у «Справаздачы аб універсітэцкім акце». Аўтар хацеў змясціць яе ў сваёй «Бібліятэцы для чытання», але цэнзура не дапусціла. Так Восіп Іванавіч Сянкоўскі развітаўся назаўсёды з Пецярбургскім універсітэтам, у якім праслужыў 30 гадоў” [* [Пржецлавский О. А.] Калейдоскоп воспоминаний Ципринуса (псевдоним). Вып. I. М., 1874. С. 72-77 друг. паг.].
    Заснавальнікам навукі туркалогіі стаў на ўсходнім факультэце Пецярбургскага універсітэта прафесар Антон Восіпавіч Мухлінскі (1808-1877). Нарадзіўся ён недалёка ад возера Свіцязь, у маёнтку Валеўка Наваградскага павета; сярэднюю адукацыю атрымаў у Маладзечне. Вучыўся (з 1822 г.) у Віленскім універсітэце на факультэце маральна-палітычных навук, у 1827 г. атрымаў тут ступень кандыдата. З 1828 г. Антон Мухлінскі займаўся на ўсходнім факультэце Санкт-Пецярбургскага універсітэта... Ягоныя публікацыі рэгулярна з’яўляліся ў часопісе Восіпа Сянкоўскага “Бібліятэка для чытання”...
                                                                     Алфавітны імённік
    Сянкоўскі В. 4, 67, 85–87, 103–105, 110, 111, 136, 145, 177, 189, 190–193
                                                       Iмянны паказальнік (па рэгіёнах)
    Гродзенскія, Беластоцкія, Бельскія, Слонімскія, Ваўкавыскія:
    Сенкоўскі Восіп, літаратар
    /Мікола Нікалаеў. Беларускі Пецярбург. Санкт-Пецярбург. 2009. С. 74, 67, 85–87, 103–105, 110, 111, 136, 145, 177, 189, 190–193, 524, 528./





Brak komentarzy:

Prześlij komentarz