poniedziałek, 20 stycznia 2020

ЎЎЎ Марыля Рыдван. Зашыверскі арыштант Андрэй Дубраўскі. Койданава. "Кальвіна". 2020.


    Андрэй [Andrzej], сын Станіслава [Станиславович] і Антаніны, у дзявоцтве Богуш, мечнікаўны мінскай, Дубраўскі [Dubrawski, Dubrazki, Дуброўскі, Дубражский] гербу Сас [Sas] – нар. ля 1720 году.
    Пісар аўруцкі, затым падстараста аўруцкі гродзкі, судзьдзя гродзкі жытомірскі, дэпутат на кіеўскі сойм 1767-1768 гг.
    Быў вельмі заможны, валодаў пад Бярдычавам Райгародоцкім ключом з вёскамі Фрыдраў (цяпер Цярноўка) і Kлітэнка, а таксама на Жытоміршчыне Гарошкаўскім ключом з мястэчкам Гарошкі і сялом Зубаўшчына, дзе Дубраўскі праводзіў восень і зімы ў паляваньні. Улетку гаспадарыў на сваіх чарназёмах у Фрыдраве. Ён жыў у адзіноце, з некалькімі сябрамі, нават у Люблін ды Варшаву езьдзіў конна. Не заяжджаў на начлегі і прывалы, хоць і ішлі за ім брычкі з кухняй і крэдансамі, а разьмяшчаўся ў вады. Нават узімку начаваў на сьнезе, загарнуўшыся ў шкуру мядзьведзя. Насіў шляхоцкую куртку а паверх яе гуцульскую гуню, з тоўстага сукна, на людзях - польскі строй. Нягледзячы на вонкавае дзікунства, дзівіў розумам і досьціпам. Спартанец, моцнай волі і характару, умераны і цьвярозы, працавіты і энэргічны, ненавідзеў бязьдзейнасьці, п’янствы і крадзеж. Гаспадарка яго было ўзорнай і лясы неахопнымі. Народ, у яго быў заможны і працавіты, знаходзіўся ў дастатку і бясьпекі. Пры адсутнасьць паліцыі сам падтрымліваў парадак у Бярдычаўскім ды Жытомірскім паветах і гайдамацтва там не дапушчаў. Калі каманды Юзэфа Габрыэля Стэмпкоўскага і Францішка Ксавера Браніцкага хапалі гайдамакаў і вешалі іх тысячамі, Дубраўскі пярэчыў супраць такога барбарства, а адсылаў іх у вязьніцу пад вежай у Зубаўшчыне, дзе іх кожную пятніцу секлі без літасьці, і тых, якія раскаяліся, праз некалькі тыдняў ці месяцаў выпускалі. Дубраўскі дагэтуль жыве ў паданьнях люду на Валыні, як жорсткі і мсьцівы зьнішчальнік гайдамакаў.
     Дубраўскі, як зрабіўся судзьдзём градзкім жытомірскім, супакоіў Валынь на памежжы з Украінай без ваеннай дапамогі. Таксама правёў гучную справу скупшчыка крадзенага габрэя Mошкі, багатага арандатара, арганізатара рабаваньняў, якога пасьля разгляду справы абезгаловілі, таму габрэі ненавідзелі Дубраўскага і моцна яму шкодзілі.
    Дубраўскі доўга жыў нежанатым і сабраў значныя капіталы, меў багаты збор вугорскага віна, крэдансы ў срэбры і выдатную службу. Грошы пазычаў на слова, і адсоткаў па шляхоцкім звычаі, не браў. Любіў лячыць народ топленым салам розных жывёл, дадаючы некалькі кропель тлушчу ў гарэлку, і гэта ад усякай хваробы. Ажаніўся ў пажылым узросьце на ўдаве Стэцкай, з дому Хаецкіх. Пасьля жаніцьбы пасталеў, узімку жыў у Жытоміры і езьдзіў у карэце.
    Браў удзел у зьезьдзе змоўшчыкаў у Хойніках (Мазырскі павет) у Караля Прозара ў жніўні 1793 г. Адміністрацыйна Хойнікі належалі спачатку да Брагінскай воласьці Кіеўскага павету Кіеўскага ваяводзтва, а ад пачатку XVII ст. да Аўруцкага павету Кіеўскага ваяводзтва. Пасьля 1793 г. Хойнікі апынуліся ў складзе Расейскай імпэрыі, у Рэчыцкім павеце Менскай губэрні з цэнтрам у Бабруйску.


    У зьезьдзе шляхты ў Хойніках, акрамя вядомых усім людзей бралі ўдзел і іншыя “афіцыял ксёндз з Жытоміру Палуцкі і канонік Кулікоўскі; прэзыдэнт м. Жытоміру Левандоўскі, таксама прыёр дамініканаў кс. Сіліч і блізкі сусед Хойнікаў Багуцкі, званы скарбнікам, арандатар аднаго з фальваркаў абознага, Паўшы з Аўруцкага, Антоні Прыбора, Станіслаў Трацьцяк, Вінцэнты Рабштынскі, Бярнацкі, Асташэўскі [* Arch. Pr., Helleniusz; Józefat Ochocki, opat owr. J. D. Ochocki.]”. /Karol Prozor oboźny W. W. Ks. Litew. przyczynek do dziejów Powstania Kościuszkowskiego. Monografia opracjwana na podstawie nowych źródeł archiwalnych przez Maryana Dubieckiego. Z portretem Karola Prozora. W Krakówie. 1897. S. 180-181, 327./
    Калі пачалося паўстаньне Касьцюшкі расійскія ўлады загадалі здаць зброю. Дубраўскі, які меў вялікую калекцыю прыгожай старасьвецкай зброі, загадаў сваім слугам закапаць яе і паставіць на гэтым месцы стог сена. Але хтосьці данёс, зброю знайшлі, акрамя таго, знайшлі заклік да паўстаньня, што рыхтавалася.
    На Вялікдзень 1794 г. Дубраўскага арыштавалі, а расійскія афіцэры і службоўцы разрабавалі ўсё ягонае срэбра ды каштоўнасьці.


    20 июня 1795 года Екатерина ІІ издает указ «Именной, данный Генерал-Прокурору. - О наказании участвовавших в Польском мятеже.
    По случаю возникшего в Польше мятежа принятыми от Нас благоуспешно мерами в краткое время совершенно низложенного, оказалися участниками в оном многие из новых подданных Наших, обитателей древних Российских областей к Империи Нашей возвращенных. Они быв возжигаемы буйственным духом безначалия и врагами всякого порядка, приступили к ненавистному и злодейскому предприятию, которое учинило их противу Нас и Государства Нашего клятвопреступниками и бунтовщиками. Для изыскания виновных в сих деяниях, учреждена была по повелению Нашему особая в Смоленске Комиссия, которая производя надлежащее по законам исследование внесла нам экстракты с своими мнениями. По рассмотрении оных, так как и приговоры произнесенного от особ нарочно от Нас к тому определенных видим, что строгость законами установленная подвергает виновных в таковом злодеянии неизбежной смертной казни; Мы однакож по сродному Нам милосердию и человеколюбию восхотели и сих преступников жребий облегчить, избавляя их от приговоренного тяжкого и ими справедливо заслуженного наказания, а вместо того повелеваем учинить следующее:
    1. Из тех, кои, наруша присягу на верное нам подданство, самым делом и лично участвовали в произведении мятежа и бунта и в том явно изобличены, Овручского монастыря Аббата Иозефата Охоцкого сослать в Пелим; Житомирского регента Михайла Бернацкого в Якутск; Пробоща Коростышевского, Иосифа Куликовского в Тобольск; Олеского Капитан-Исправника Яна Охотского в Нерчинск; отставного Поручика Якова Павшу в Селенгинск; Игнатия Дзилинского, Шефа полку сего имени, в Березов; бывшего полного Литовского стражника Ивана Оскирку, Житомирского градского Судью Андрея Дубровского, Шляхтича Томаша Вишомирского, Доминиканского монастыря Ксенза Леопольда Булгака, бывшего Пинской бригады Поручика, объявившего потом себя Бригадиром, Иозефа Копеца, Шляхтича Матвея Родевича, Подполковника Фадея Городенского, Подполковника Яна Зенковича, и Шляхтича Иосифа Алхимовича разослать в самые отдаленнейшие Сибирские города, бывшего Надворного Литовского Маршала Станислава Салтана, по единственному уважению на старость его, сослать на житье в Казань.
    2. Оказавшихся в нарушении присяги и изобличенных равномерно с первыми в измене, но лично только не бывших с ними в содействии, Настоятеля Доминиканского монастыря Томаша Силича, Ксенза Католицкого Базиля Салмановича, бывшего Землянского Судью Иулиана Пионтковского, Остроградовицкого Исправника Иосифа Богутского, Шляхтича Михаила Дорожинского, бывшаго Оруцкого Подномария Тадеуша Немирича и Тамбеляна Тадеуша Павшу разослать по городам Тобольской и Иркутской Губернии, или в таковые же отдаленные Архангельского Наместничества и Устюжской области.
    3. Обличенных в знании предприятий злонамеренных и об оных по долгу присяги и верности недоносивших Правительству Шляхтичей Антона Прибору, Винцентия Обуявича, Юстина Мацеловича, пограничной Казаровицкой Таможни надзирателя Шляхтича Петра Орловского, Генерального Наместника Епископа Киевского Михайла Полоцкого, Любельскаго градского Судью Андрея Янчинского, Любецкого старосту Иосифа Богуша, бывшего Подстолия Новогородского Иосифа Хоржевского и управителя Аббата Ахоцкого Ксаверия Яконовского, отправить на житье в Губернии Вятскую, Симбирскую, Казанскую и Пензенскую.
    4. Униатских Житомирского попа Петра Ольшевского и официала Острожского и Луцкого Иоанна Подчуженского, обвиненных в дерзком ослушании законной власти и в неповиновении повелениям Правительства, яко начинщиков нового возмущения, послать на житье Новгородско-Северской Губернии в уездный город Короп.
    5. Шляхтича Иозефа Тераевича за убийство одного Российского драгуна, в чем сам признался, по лишении Шляхетского достоинства, сослать вечно в каторжную работу.
    6. Овручского Земского Судью Михаила Павшу, Житомирского Земского Судью Антона Вечфинского, Шляхтича Степана Гедимина и Шляхтича Юрия Рутского, вменя им в наказание долговременное под стражею содержание, освободя па поруки, отпустить в их дома». [Полное собраніе законовъ Россійской имперіи съ 1649 года. Том ХХІІІ Съ 1789 по 6 ноября 1796. Санктпетербургъ. 1830. С. 710-711.]


    /Сборникъ Императарскаго Русскаго Историческаго Общества. Т. XVI. С. Петербургъ. 1875. С. 239./
    Маёмасьць Дубраўскага канфіскавалі: Гарошкаўскі і Райгарадоцкі ключы, разам з 2667 душ мужчынскіх атрымаў 2 верасьня 1795 г. генэрал Міхаіл Кутузаў [Гарошкі ў 1912-1923 гг. называліся Кутузава, потым у 1923-1923 гг. Валадарск, затым Валадарск-Валынскі]; вёскі Фрыдраў, 304 душ мужчынскіх, і Kлітэнку атрымаў падпалкоўнік Міхаіл Пафнуцьеў.
    Са слоў Антонія Паўшы нібыта “Каятан Праскура, Міхал Паўша, Міхал Бярнацкі і шмат хто з іншых вярнуўся дамоў, а маёнткі іхнія вызвалілі ад сэквэстару... Ксёндз абат Ахоцкі быў ў Табольскай губэрні, ва вуездным месьце Турынску, стражнік Аскерка ля самага Ахоцкага заліву, судзьдзя Дубраўскі, Якуб Паўша у Якуцку”. /Michał Czaplic, podstoli kijowski. // Pamiątki polskie z różnych czasów przez Eu ... Heleniusza [E. Iwanowski]. T. II. Kraków. 1882. S. 395-396./Прызначаныя былі да Іркуцкай губэрні, у адлегласьці пяць тысяч вёрстаў, стражнік літоўскі Аскерка, судзьдзя Дубраўскі, Бернацкі, Якуб Паўша і мой пляменьнік Непамуцэн Ахоцкі... У Іркуцкай губэрні знаходзяцца татары і камчадалы”. /Z pamiętników księdza opata Ochockiego. // Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego z pozostałych po nim rękopismów przepisane i wydane przez J. I. Kraszewskiego. T. II. Wilno. 1857. S. 430, 433; Изъ записокъ абата Охотскаго. // Разсказы о польской старинѣ. Записки XVIII вѣка Яна Дуклана Охотского съ рукописей, послѣ него оставшихся, переписанныя и изданныя I. Крашевскимъ. Т. II. С.-Петербург. 1874. С. 137, 139./
    17 ліпеня 1795 г. Восіпаў паведаміў Самойлаву пра адпраўку ў Іркуцк першай групы палякаў з ліку прызнаных найболей вінаватымі: рэгента Міхала Бярнацкага, капітана Яна Ахоцкага, паручніка Якуба Паўшы, стражніка Яна Аскерку, судзьдзю Дуброўскага і шляхціца Вішамірскага (Ч. 3. Арк. 2-6)”. /Макарова Г. В.  Новые материалы о пребывании участников движения Т. Костюшко в России. // Славяноведение. № 3. Москва. 1994. С. 45./ “Прафэсар Гданьскага ўнівэрсытэту Францішак Навіньскі указаў імёны 11 польскіх патрыётаў, сасланых ў Сыбір ў 1795 г. за удзел ў «Зьвязе добрых палякаў» , і некаторыя падрабязнасьці іхняга жыцьця ў выгнаньні. Сярод упамянутыя указам 1795 г. Тадэвуш Нямірыч, Ёсіп Кулікоўскі, Ёзафат Ахоцкі, Міхал Бярнацкі, Якуб Паўша, Тадэвуш Паўша, Ян Аскерка і Андрэй Дубраўскі; а таксама Левандоўскі і Непамуцэн Ахоцкі ды любецкі староста Ёзаф Богуш, хаця па ўказу 1795 г. яго меркавалі саслаць у адну з губэрняў Эўрапейскай Расіі. Жонку Богуша, што добраахвотна яго суправаджала, Ф. Навіньскі лічыць першай полькай, якая пабывала ў Сыбіры [* Nowiński F.  Polacy na Syberii Wschodniej, zesłańcy polityczni w okresie międzypowstaniowym. Gdańsk. 1995. S. 41-42.]”. /Мулина С.  География польской ссылки в Сибири в девяностые годы ХVIII века. // Niepodległość i pamięć. Czasopismo humanistyczne. Nr 4 (60). Warszawa. 2017. S. 43-44./
    У 1783 г. Сыбір была падзелена на тры намесьніцтвы: Табольскае, Калыванскае ды Іркуцкае. Адначасова ў сакавіку 1783 г. Іркуцкую губэрню, ператварыўшы ў Іркуцкае намесьніцтва, падзялілі на чатыры вобласьці: Іркуцкую, Нерчынскую, Якуцкую і Ахоцкую. Кожная вобласьць складалася з вуездаў. У Якуцкай вобласьці было ўтворана пяць вуездаў: Якуцкі, Алёкмінскі, Аленскі (Вілюйскі), Жыганскі і Зашыверскі. Кіраўнікамі Якуцкай вобласьці пачалі прызначацца камэнданты, паветаў - земскія спраўнікі. Ад 12 кастрычніка 1795 г. па 19 сакавіка 1796 г. якуцкім камэндантам быў падпалкоўнік і кавалер Багдан Карпавіч Гельмерсэн. “19 сакавіка 1796 г. прызначаны якуцкім камэндантам падпалкоўнік Пётар Данілавіч Штэвінг (з утварэньнем Якуцкага вуезда прызначаны гараднічым). На пасадзе па 1 чэрвеня 1800 г.”. /Якутия. Хроника. Факты. События. 1632-1917 гг. Сост. А. А. Калашников. Якутск. 2000. С. 118./
    У Іркуцку Дубраўскі быў прызначаны ва вуезднае места Зашыверск Якуцкай вобласьці Іркуцкай губэрні.
    У 1783 г. Сыбір была падзелена на тры намесьніцтвы: Табольскае, Калыванскае ды Іркуцкае. Адначасова ў сакавіку 1783 г. Іркуцкую губэрню, ператварыўшы ў Іркуцкае намесьніцтва, падзялілі на чатыры вобласьці: Іркуцкую, Нерчынскую, Якуцкую і Ахоцкую. Кожная вобласьць складалася з вуездаў. У Якуцкай вобласьці было ўтворана пяць вуездаў: Якуцкі, Алёкмінскі, Аленскі (Вілюйскі), Жыганскі і Зашыверскі. Кіраўнікамі Якуцкай вобласьці пачалі прызначацца камэнданты, паветаў - земскія спраўнікі. Ад 12 кастрычніка 1795 г. па 19 сакавіка 1796 г. якуцкім камэндантам быў падпалкоўнік і кавалер Багдан Карпавіч Гельмерсэн. “19 сакавіка 1796 г. прызначаны якуцкім камэндантам падпалкоўнік Пётар Данілавіч Штэвінг (з утварэньнем Якуцкага вуезда прызначаны гараднічым). На пасадзе па 1 чэрвеня 1800 г.”. /Якутия. Хроника. Факты. События. 1632-1917 гг. Сост. А. А. Калашников. Якутск. 2000. С. 118./

    Рака Лена пасьля даволі доўгага і няёмкага падарожжа даставіла мяне да места Якуцка, дзе камэндантам быў палкоўнік Штэвінг, з якім я пазнаёміўся пад час нашай першай кампаніі. Гэты афіцэр, быўшы не вельмі строгай маральнасьці, падчас Гэты афіцэр, быўшы не вельмі строгай маральнасьці, падчас другой кампаніі, коштам ваеннага марадзёрства, займеўшы значны стан, выклапатаў сабе гэта кіраваньне, аддаленае ад скаргаў менскіх абывацеляў, якія могуць атакаваць яго імі. Меў ён шмат слугаў палякаў, якія прыбылым палонным свайго народа, сакрэтна даносілі пра асаблівасьці, якія тычацца гэтага афіцэра, пра ягоныя багацьці, набытыя у гэтай нешчасьлівай кампаніі 1794 г., што мае шмат прадметаў хатняга ўжытку, сталовага срэбра, касьцёльнага начыньня і ўбраньня, што ўсё здабытае не надавала яму добрай рэпутацыі нават у гэтым аддаленым краі Знаёмства камэнданта і непадыходзячы час да далейшага шляху, дазволілі нам у гэтым месьце працяглы адпачынак, такім чынам, я прабыў у ім частку зімы, амаль да надыходзячай вясны. Палкоўнік Штэвінг, як бы пакрываючы нашым суайчыньнікам прычыненыя ім крыўды, не выявіў у стаўленьні да нас уласьцівай яму суровасьці, наадварот, прымаў нас з людзкасьцю, якой мы зусім не чакалі; у некаторыя дні я бываў, кліканы да яго на абед. Нарэшце, аказаў нам вельмі мілую нечаканасьць, запрасіўшы нас некалькіх палякаў, якія не ведалі пра тое, што знаходзяцца ў адным месьце. Гэты ўчынак так крануў нашы сэрцы, што мы забыліся пра яго мінулыя грахі, ацаніўшы добразычлівасьць, якую аказаў нам у нашай нядолі. Да гэтай кампаніі належалі: Аскерка, літ. стражнік, Дубраўскі з Валыні, Гарадзенскі, палкоўнік паўстаньня, Зянковіч, палкоўнік паўстаньня. На гэтым балі можна было, на працягу ўсяго часу, бавіцца да самазабыцьця, але размаўляць трэба было з вялікай асьцярожнасьцю. Жонка камэнданта, родам швэдка, ветлівая ў сваім абыходжаньні, рабіла ўсё, што магла для забавы кампаніі; там былі танцы, але ніхто з нашых палякаў не таньчыў, акрамя Зянковіча; было шмат жанчын, жонак службоўцаў і іхніх сваячак, даволі ласкавых. Зянковіч, забыўшыся на становішча ў якім знаходзіўся, падтанцоўваючы камэндантшы, магчыма празьмерна, не спадабаўся мужу; гэта акалічнасьць была чыньнікам, што яму пазьней не толькі ў камэнданта, але і ў іншых месцах забаранілі бываць”. /Dziennik Józefa Kopcia Brygadjera wojsk Polskich z rozmaitych nót dorywczych sporządzony. Z sześcioma tablicami litografowanemi i mappą Kamczatki. Berlin. 1863. S. 94-95./
    Адпраўлены па “ордэры якуцкага камэнданта” з Якуцка 1 чэрвеня 1796 г., Дуброўскі, пад наглядам сяржанта Ахоціна і аднаго казака, як “сакрэтны арыштант” прыбыў да месца ссылкі 21 ліпеня. Зашыверскі гараднічы павінен быў “ужыць за ім нагляд, усякую асьцярожнасьць і дбаньне, не дазваляючы яму ні з кім з тых, якія жывуць у горадзе мець вольных зносінаў або наведваньня”, штомесяц даносіць пра здароўе і паводзіны арыштанта, а таксама назіраць за ўсімі ягонымі допісамі. Дубраўскі ў ссылку прывёз “4 кафтаны, 4 пары ботаў, пярыну, 3 падушкі, 2 дываны, лісінае футра, шынель і шмат іншых рэчаў, а грашыма - 52 галяндзкіх чырвонца і 700 рублёў рускімі асыгнацыямі”. Пры пераезьдзе ў яго зьнік срэбны гадзіньнік. На забесьпячэньне яму выдавалася “па 60 коп. на дзень ад казны і, па меры неабходнасьці, ён мог браць невялікімі сумамі з уласных сродкаў”. Тут ён аддаўся свайму ўлюбёнаму паляваньню, нягледзячы на тое, што меў больш за 70 гадоў. Зарабляў нават на гандлі шкурамі.
    Мадэст Аляксеевіч Кротаў (1899-1966), гісторык-краязнаўца, адказны сакратар экспэртнай нарады пры СНК ЯАССР вывучаючы архіўныя дакумэнты адзначаў што разьмеркаваны быў “жытомирский градской голова Андрей Дубровский в Зашиверск” Якуцкай вобласьці Іркуцкай губэрні.





    /Автономная Якутия. Якутск. № 31. 8 февраля 1929. С. 4./
    Ужо 12 сакавіка 1797 г., г. зн. менш чым праз год па ягоным прыбыцьці ў ссылку, прыйшоў указ “пра найусеміласьцівае вызваленьне, тых, хто падпаў пад пакараньне, зьняволеньне і ссылку палякаў”, а 14 сакавіка Дубраўскі ўжо выехаў з месца выгнаньня.


    В самом конце XVIII века на некоторое время невольными обитателями Якутии стали участники национально-освободительного восстания в Польше, подняв того в 1794 году Тадеушем Костюшко: житомирский регент Мих. Бернацкий, сосланный в Оленек, бывший полный литовский стражник Иван Оскирка — в Жиганск и житомирский городской голова Андрей Дубровский — в Зашиверск. Отправленный из Якутска под присмотром сержанта Охотина и одного казака 1 июня 1796 года, А. Дубровский прибыл к месту ссылки на 52-е сутки.
    Власти обязали зашиверского городничего «употребить за ним (секретным арестантом Дубровским) смотрение, всякую осторожность и бдение, не дозволяя ему ни с кем из живущих в городе иметь вольного обращения или посещения», ежемесячно доносить о его здоровье и поведении наблюдать за его перепиской (М. А. К. Ссыльные в Зашиверске в конце XVIII века. (По архивным материалам). — Газ. «Автон. Якутия», 1929 г., № 31).
    Человек состоятельный, А. Дубровский привез в ссылку 4 кафтана, 4 пары сапог, перину, 3 подушки, 2 ковра, лисью шубу, шинель, много других вещей и деньгами 52 голландских червонца и 700 рублей ассигнациями. Несмотря на его материальную обеспеченность, от казны ему выдавалось на пропитание 60 копеек в день.
    Дубровский, как и другие ссыльные поляки, прожил в Зашиверске недолго, меньше года. Уже 12 марта 1797 года поступил указ «О всемилостивейшем освобождении подпавших под наказание, заточение и ссылку поляков»; и через два дня он смог выехать в Якутск. Почти одновременно получили свободу М. Бернацкий и И. Оскирка. Кстати, последний прибыл в ссылку, имея при себе 12 кафтанов, 4 подушки, много белья и серебряных вещей, 250 голландских червонцев и 122 рубля серебром.” /Кротов М. А.  Иностранцы в дореволюционной Якутии. // Сборник научных статей. Якутский краеведческий музей. Вып. IV. Якутск. 1966. С. 151-152./
    Дубраўская, усё што мела, аддала на справу выратаваньня мужа. Кутузаў аддаў ёй назад разрабаваную Зубаўшчыну з 12 хатамі. Дубраўскі вярнуўся на радзіму белабародым старым і не пажадаў скарыстацца міласьцю Кутузава, а знайшоў яшчэ адну сваю вёску побач Мазыру, якую “забыліся” канфіскаваць. Грошы, якія ён пазычаў, ніхто яму не вяртаў, Дубраўскі пра іх і не нагадваў, а даўжнікі не сьпяшаліся з аддачай. Толькі адзін чалавек з-пад Вільні вярнуў яму пазычаную суму. Яе Дубраўскі аддаў жонцы, а сам неўзабаве, ля 1803 году, памёр.
    Літаратура:
*    17.345. – Іюня 20. Іменный, данный Генералъ-Прокурору. – О наказаніи участвовавшихъ въ Польскомъ мятежѣ. // Полное собраніе законовъ Россійской имперіи съ 1649 года. Томъ ХХІІІ. Съ 1789 по 6 ноября 1796. Санктпетербургъ. 1830. С. 711.
*    Owruczanie 1794. // Gawędy Michała Czaykowskiego. Paryż. 1840. S. 10-17.
    Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego z pozostałych po nim rękopisów przepisane i wydane przez J. I. Kraszewskiego. T. II. Wilno. 1857. S. 247, 267-268, 291.
*    Wzmianka historyczna o panu Andrzeju Dubrawskim sędyi grodzkim żytomirskim. // Wspomnienia narodowe przez Eu...go Helleniusza [E. Iwanowski]. Paryż. 1861. S. 305-323.
*    Dziennik Józefa Kopcia Brygadjera wojsk Polskich z rozmaitych nót dorywczych sporządzony. Z sześcioma tablicami litografowanemi i mappą Kamczatki. Berlin. 1863. S. 20, 95.
*    Dziennik podróży Józefa Kopcia. // Sybir. Pamiętniki Polaków z pobytu na Sybirze. T. II. Chełmno. 1865. S. 31.
*    Первое приложеніе къ письму Д. П. Трощинскаго, отъ 3 іюля 1795 г. // Сборникъ Императарскаго Русскаго Историческаго Общества. Т. XVI. С. Петербургъ. 1875. С. 239.
*    Henryk Niemirycz (Niemirzycz) na Czerniechowie, starościc nowosielecki; generrał-adjutant J. K. Mości. // Wspomnienia z lat minionych. Eu-go Heleniusza [E. Iwanowski]. T. I. W Krakowie. 1876. 340-342.
*    Protokół Graniczny... // Pamiątki polskie z różnych czasów przez Eu ... Heleniusza [E. Iwanowski]. T. I. Kraków. 1882. S. 452.
*    Michał Czaplic, podstoli kijowski. // Pamiątki polskie z różnych czasów przez Eu ... Heleniusza [E. Iwanowski]. T. II. Kraków. 1882. S. 388-390, 395, 397, 401-402.
*    Polacy w Syberji przez Zygmunta Librowicza. Kraków. 1884. S. 71.
    Dubrawski Jędrzej. // Encyklopedya Powszechna Kieszonkowa. Z. X. Warszawa 1888.
*    Dubrawski Jędrzej. // Encyklopedya Powszechna Kieszonkowa wraz ze słownikiem Wyrazów Obcych w języku polskim używanych. Warszawa. 1891. S. 326.
*    Polski dni nieszczęśliwe w latach 1793-1794, później w 1832-1835 i następnych. // Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych przez Eu ... Heleniusza [E. Iwanowski]. Т. ІІ. We Lwowie. 1894. S. 30-31, 37-38, 40.
*    Записки бригадира Іосифа Копця. Перевелъ и сообщилъ Г. А. Воробьевъ. // Историческiй вѣстникъ. Т. LXVI. № 11. С.-Петербургъ. 1896. С. 580.
*    Karol Prozor oboźny W. W. Ks. Litew. przyczynek do dziejów Powstania Kościuszkowskiego. Monografia opracjwana na podstawie nowych źródeł archiwalnych przez Maryana Dubieckiego. Z portretem Karola Prozora. W Krakówie. 1897. S. 180, 191, 279.
*    III. Więzienia w Smoleńsku. O Dzienniku podróży w Syberyi brygadzera Józefa Kopcia. O Beniowskim. O księdzu Marku wspomnienie. // Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione przez Eu ... Heleniusza [E. Iwanowski]. Т. ІІ. Kraków. 1901. S. 53-54.
    Семевскій В.  Пожалованія населенныхъ имѣній въ царствованіе Екатерины II. Очеркъ изъ исторіи частной земельной собственности въ Россіи. // Ежемѣсячный журналъ для всехъ. № 4. Апрѣль. С.-Петербургъ. 1906.
    Mościcki H.  Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi. T. 1. 1772-1800. Wilno. 1910. S. 142, 296, 299.
*    Dubrawski Andrzej. // Janik M.  Dzieje Polaków na Syberji. Kraków. 1928. S. 74, 78, 455.
*    М. А. К. [Кротов М. А.].  Ссыльные в Зашиверске в конце XVIII века. «Неизвестный секретный арестант». Андрей Дубровский. // Автономная Якутия. Якутск. № 31. 8 февраля 1929. С. 4.
    Kieniewicz S.  Ignacy Działyński 1754-1797. Kórnik. 1930.
    Dzwonkowski W.  Dubrawski Andrzej. // Polski Słownik Biograficzny. T. V/5. Z. 25. Kraków. 1946. S. 437-438.
*    Кротов М. А.  Иностранцы в дореволюционной Якутии. // Сборник научных статей. Якутский краеведческий музей. Вып. IV. Якутск. 1966. С. 151-152.
*    Najdawniejsze relacje z pobytu polaków w Jakucji. // Armon W.  Polscy badacze kultury Jakutów. [Monografie z Dziejów Nauki i Techniki. T. CXII.] Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk. 1977. S. 26.
*    Панков А.  Якутская Мангазея. // Полярная звезда. Якутск. № 3. 1978. С. 125.
*    Dzwonkowski W.  Dubrawski Andrzej. // Polski Słownik Biograficzny. T. V. Kraków. 1939-1946. [Reprint] Wrocław. (1989.) 1990. S. 437-438.
*    Макарова Г. В.  Новые материалы о пребывании участников движения Т. Костюшко в России. // Славяноведение. № 3. Москва. 1994. С. 45.
    Nowiński F.  Polacy na Syberii Wschodniej, zesłańcy polityczni w okresie międzypowstaniowym. Gdańsk. 1995. S. 41-42.
*    Dziennik Józefa Kopcia brygadiera wojsk polskich. Z rękopisu Biblioteki Czartoryskich opracowali i wydali Antoni Kuczyński i Zbigniew Wójcik. Warszawa-Wrocław. 1995. S. 35, 97.
*    Самые давние упоминания о пребывании поляков в Якутии. // Армон. В.  Польские исследователи культуры якутов. Перевод с польского К. С. Ефремова. Москва. 2001. С. 25.
*    Дубровский Андрей, житомирский городской судья. // Восстание и война 1794 года в Литовской провинции (По документам архивов Москвы и Минска). Составление, редакция и предисловие кандидата исторических наук Е. К. Анищенко. Минск. 2001. С. 184.
*    Лиля Бриг (по материалам, любезно предоставленным Алесем Барковским).  «Спокойно, Маша, я Дубровский». Был ли пушкинский герой якутским пленником? // Якутск вечерний. Якутск. 23 августа 2002. С. 8.
*    Баркоўскі А. Восстание 1794 года или Инсуррекция Костюшки и Якутия. 2013.
*    Мулина С.  География польской ссылки в Сибири в девяностые годы ХVIII века. // Niepodległość i pamięć. Czasopismo humanistyczne. Nr 4 (60). Warszawa. 2017. S. 44-46, 49.
    Dziennik Józefa Kopcia brygadjera wojsk polskich z rozmaitych nót dorywczych sporządzony : z sześcioma tablicami litografowanemi i mappą Kamczatki. [Na podstawie wydania: Berlin, nakładem Księgarni Akademickiej E. Grossa, 1863.] Warszawa. 2017.
    Марыля Рыдван,
    Койданава


    Dubrawski Andrzej (ok. 1720 ok. 1803), h. Sas, pisarz, potem podstarości grodzki owrucki, wreszcie sędzia grodzki żytomierski, poseł kijowski na sejm 1767-8, słynny myśliwy, tępiciel hajdamaków, patriota-spiskowiec z doby kościuszkowskiej, wygnaniec na Sybir, swoisty typ oryginała kresowca. Był to pan dużej fortuny i posiadał pod Berdyczowem, na drodze do Ułanowa, klucz rajgródecki w pięknej okolicy, dwie wsie, Frydrów i Klitenkę, a w północnej stronie powiatu żytomierskiego miasteczko Horoszki, słynne z hiperytów, i wieś Zubowszczyznę, należącą do włości wilskiej. Klucz horoszkowski, tak jak całe Owruckie, od Żytomierza do Mozyrza i dalej, był dziewiczą puszczą poleską, gdzie nasz sędzia spędzał jesienie i zimy w upalisadowanym zameczku w Zubowszczyźnie i polował. Latem gospodarzył na swych czarnoziemach we Frydrowie. Żył w odosobnieniu, z kilkoma przyjaciółmi, nawet do Lublina i Warszawy jeździł konno. Nie zajeżdżał na noclegi i popasy, chociaż szły za nim bryki z kuchnią i kredensami, lecz nad wodą się roztasowywał. Nawet zimą nocował na śniegu, owinąwszy się w skórę niedźwiedzia. Nosił kurtę szlachecką i na wierzchu gunię z grubego sukna; w towarzystwie — polski strój. Mimo zewnętrznej dzikości, zadziwiał rozumem i dowcipem. Spartanin, silnej woli i charakteru, umiarkowany i trzeźwy, pracowity i sprężysty, nienawidził próżniactwa, pijaństwa i złodziejstwa. Gospodarstwo jego było wzorowe i lasy najokazalsze. Lud u niego był zasobny i pracowity, w dostatku i rygorze chowany. W braku policji sam utrzymywał porządek w Berdyczowskiem, Żytomierskiem i hajdamaczyzny tu nie wpuścił. Gdy komendy Stempkowskicgo i Branickiego chwytały ryzunów i wieszały tysiącami po drogach lub odsyłały do Kadni i Serbów, gdzie im ucinano rękę lub nogę, D. sprzeciwiał się takiemu barbarzyństwu i łotrzyków i nieposłusznych odsyłał do loszku pod wieżą zamkową w Zubowszczyźnie, gdzie ich co piątek sieczono bez miłosierdzia; po kilku tygodniach czy miesiącach wypuszczano skruszonych. D. żyje dotąd w podaniach ludu na Wołyniu, jako okrutny i mściwy tępiciel hajdamaków. Mianowany sędzią grodzkim żytomierskim, uspokoił Wołyń na pograniczu z Ukrainą bez pomocy wojskowej. Miał dwóch podsędków: Kalityńskiego i Drożewskiego. Głośna była sprawa pasera Żyda Moszka, bogatego arendarza, organizatora rozbojów, którego ostatecznie ścięto. Żydzi nienawidzili D-go i bardzo mu szkodzili. Do późnego wieku kawaler, żył D. skromnie i zebrał znaczne kapitały: miał słynny skład węgierskiego wina, kredensy w srebro bogate, doskonałą służbę. Pieniądze pożyczał na słowo, i procentów zwyczajem szlacheckim, nie pobierał. Lubił leczyć lud topionym sadłem różnych zwierzaków, dodając po kilka kropel tłuszczu do wódki, i to na każdą chorobę innego. Ożenił się w późnym wieku z wdową Stecką, Chojecką z domu, córką Kazimierza a siostrą Jana Nepomucena (wojskiego wyszogrodzkiego, posła na sejm 4-letni). Po ożenieniu się złagodniał. Mieszkał zimą w Żytomierzu. Jeździł teraz już koczem. D. ustąpił z sędziostwa za czasów Józefa Moszkowskiego, podstarościego żytomierskiego, ponieważ tenże nieuczciwie sprawował swój urząd i dorobił się magnackiej fortuny.
    Gdy dojrzewało powstanie Kościuszkowskie, D. stał się spiskowcem. Brał udział w zjeździe spiskowców w Chojnicach u Prozora w sierpniu 1793 r. Gdy doszła wieść o niepokojach i rozruchach, o Madalińskim i Racławicach, kazano broń oddać rządowi. D. miał zbiór pięknej broni staroświeckiej. Kazał ją zaufanym sługom zakopać i postawić na tym miejscu stóg siana. Ale ktoś doniósł. Broń znaleziono. Poza tym gdzie indziej przychwycono listę przygotowywujących powstanie. Klika Platona Zubowa zagięła parol na najbogatszych kresowców, aby się obłowić konfiskatami. W sam dzień Wielkiejnocy aresztowano i wywieziono takich potentatów, jak podkomorzego Niemirycza, Bohusza, multimilionera Oskierkę, wzięto też i D-go. Oficerowie i czynownicy zrabowali srebra i kosztowności. Więzienie w Smoleńsku było uciążliwe. Po roku z okładem zapadł wyrok, ogłoszony ukazem imiennym Katarzyny II z 20 XI st. st. 1795 r. Skazanych podzielono na II kategorji, D. trafił do pierwszej (złamanie przysięgi wiernopoddańczej, udział w przygotowaniach do buntu), którą skazano na osiedlenie w „najodleglejszych miastach Syberii”. Majątki sędziemu skonfiskowano: klucze horoszkowski i rajgródecki, razem 2667 dusz męskich otrzymał 2 IX 1793 gen. Michał Kutuzow; wsie Frydrów, dusz męskich 304 i Klitenkę posiadł podpułk. Michał Pafnutiew.
    D., wysłany na Jakuty, oddał się ulubionemu myślistwu, pomimo że miał łat z górą 70. Dorobił się nawet na handlu skórami. Dubrawska, co miała,wydawała na ratowanie męża. Kutuzow dal jej w dożywocie zagrabioną Zubowszczyznę z 12 chatami. Po amnestii cara Pawła z 29 XI (10 XII) 1796 D. powrócił do kraju jako starzec białobrody. Nie chciał korzystać z łaski Kutuzowa, ale zastał jeszcze jedną wioskę kolo Mozyrza, którą zapomniano mu skonfiskować. Kapitały poufnie rozpożyczone też nie były znane rządowi. Ale D. nie upominał się o nie, a dłużnicy nie spieszyli z oddaniem. Jeden tylko obywatel spod Wilna zwrócił mu należną sumę. Przekazał ją D. żonie; sam rychło umarł.
    Iwanowski E. (Helleniusz), Wspomnienia narodowe, Paryż 1861, s. 305-23; tenże, Wspomnienia polskich czasów dawnych i późniejszych, II Lw. 1894; tenże, Listki z Ukrainy, Kr. 1901, II, 52 sq.; tenże, Pam. z różnych czasów, Kr. 1882, s. 387, 393 sq; tenże, Wspomnienia z lat minionych, Kr. 1882, 341 sq., 452; Mościcki H., Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi, 142, 296, 299; Dubiecki, Karol Prozor (1897); Kieniewicz, Ignacy Działyński; Pamiętniki Józefata i Jana Duklana Ochockich II, 247, 267-8, 291; Dziennik Józefa Kopcia (Berlin 1863); Siemiowskij W. J., Pożałowanja nasielionnych imienij w carstwowanje Jekatieriny II. Petersburg 1906. — Sbornik Istor. Obszcz. XVI, 239 sq., 241 sq., Janik Michał, Dzieje Polaków na Syberji, 74, 78; Enc. Org.; Słownik Geogr.; Herbarze. Na tle działalności spiskowców na Polesiu wołyńskim Michał Czaykowski osnuł opowiadanie pt. Owruczanie 1794, Gawędy (Paryż 1840), 117 sq.
    Włodzimierz Dzwonkowski
    /Polski Słownik Biograficzny. T. V. Kraków. 1939-1946. [Reprint] Wrocław. 1989. S. 437-438./




Brak komentarzy:

Prześlij komentarz